– Щось, що можна вертіти? – Спокійні сірі очі вивчали його обличчя, і, вже впевненіше, вона сказала: – Запаморочення?
Він кивнув і вийшов із неприємним відчуттям, що вона, намагаючись догодити, прочитала його думки.
Входячи, пасажири віталися з кондукторкою. Він протер долонею скло, саме вчасно, щоб побачити, як біля мокрої огорожі ринку декілька фургончиків вивантажують квіти, оберемки квітів. Товсте зелене листя, відвалюючись, мокло в підталому снігу. Ще одна площа, спорожнілі фонтани, сірі будиночки з ліпниною, клопітливі люди розставляють мокрі відра, знову квіти, багряні, жовті, бузкові на сірій бруківці…
– І як вам у нас?
Голомозому сумному чоловічкові з великим носом і плямистою рукою на рукоятці масивної тростини навіть не довелося нахилятися, такий він був маленький.
– Ні-ні, там, позаду, вільно, – вів далі чоловічок із поспіхом, бачачи, що він має намір звільните сидіння. – Просто іноді хочеться поговорити, знаєте. Я-от саме позаду і примощуся.
Чоловічок зник із поля зору, але відразу ж, влаштувавшись позаду, постукав по плечу, привертаючи до себе увагу. Він напружився – не любив чужих доторків.
– Нічого, – сказав він. – Колоритно.
– Ринок, Собор, Театр, Старий Ринок… Це зупинки так називаються. До речі, бачите он той сірий будинок, де дріада на фронтоні? Коли дощ іде, вона плаче. А легенду про неї знаєте?
– У архітектора померла від чахотки донька, – припустив він.
– Припустимо, у власника. А архітектор…
– Був її нареченим.
– Це ж треба, – здивувався старий. – Ви таки читали путівник!
– Ні. Просто здогадався.
Він покрадьки поглянув на годинник – у чужому місті час завжди тягнеться повільно.
– А як ви здогадалися, що я приїжджий?
– Кожного ранку, – сказав старий, – буквально кожного ранку тут сідають одні й ті самі люди. Я їх знаю. А вас – ні. До того ж у вас немає парасольки. В мене теж немає, але мені можна. Я виходжу, коли цей гидкий мокрий сніг вже припиняється. Але ті, кому вранці на роботу, обов’язково ходять із парасолькою. З маленькою чорною складаною парасолькою.
На мармурових облавках порожнього фонтана сиділи голуби, бліді, гладенькі; він спочатку подумав, що це прикраси, але потім один із них ворухнувся.
– Я міг перечекати негоду в кав’ярні. Я, власне, так і зробив.
– Ось я і кажу, приїжджий. Якби жили тут, у вас була б із собою парасолька і не довелося б перечікувати негоду в кав’ярні.
Він підвівся із сидіння, яке було приємно нагріте його власним задом.
– Радий був познайомитися, містере Холмс, – сказав він і попрямував до виходу.
Оперний театр був схожий на торт. Заяложена метафора, так-так, він знає. Кремові вежки, безешні ляпанці муз та амурів. Щоправда, торт зазвичай мовчить, а тут стіни розпирала музика, бравурна та причеплива. Ніхто, ну буквально ніхто не може зрівнятися з Матильдою моєю. Літній поважний вахтер трохи підвівся. Він уже був зібрався дістати посвідчення – було в нього одне гарне посвідчення, однак вахтер кивнув і з гідністю, проте голосно, перекриваючи уславлення незрівнянної Матильди, сказав:
– Вітольд Олегович там, у залі.
Дзеркальний двійник сходив йому назустріч, а потім зник, бо дзеркало залишилося за спиною, втім, відразу ж грюкнули бічні двері й на майданчик вискочив хтось із моторошною пташиною головою.
– Я так не можу! – сказав монстр.
Маска закривала верхню частину обличчя, і було видно, що в монстра ображені губи та драглисті щоки літньої людини.
– У ній неможливо співати! Я йому казав, це ж… зовсім інакше резонує, та й… я повітря не можу набрати нормально, цей мерзенний дзьоб! Мерзенний! А він ще вимагає, щоб ми в цьому ходили весь час, звикали. Як взагалі до цього можна звикнути? Я йому що, хлопчисько?
– У комедії дель арте, – сказав він, – грали в масках. І нічого.
– Змовилися всі, чи що? – Монстр широким жестом зсунув маску на потилицю – чорний блискучий дзьоб тепер стирчав над його головою, наче ріг жука-носорога. – Дель арте, дель арте… Ви самі співати в масці пробували?
У монстра були стражденні очі з припухлими нижніми повіками.
– Леоніде, ну досить клеїти дурня, повернися.
Цей був енергійний, у джинсах і замшевому піджаку. І без маски.
– Я співак, – сказав Леонід із сумом, – не лицедій. Співак.
– Хто б сумнівався. Йди до зали. Будь ласка. Потім поговоримо.
«Ось тобі жовтець, ось волошки, ось мімози, ось і троянди, і левкою квітки; лілії, конвалії, чари весни, бальзаміни та жасмини, аромату сповнені», – лунало з-за дверей. Чи то цей нещасний фармацевт Міллер так бездарно переклав, чи то воно в Герця так і було, він не знав. Бальзаміни та жасмини, Господи Боже ж ти мій.