Вітольд замислено покусав губу, дивлячись перед собою. Потім невпевнено сказав:
– Як на мене, це все ж таки занадто радикальне трактування.
– Так, але галас забезпечено.
– Галас забезпечено, – зачаровано повторив Вітольд.
Із зали хвилями напливала музика. Він спускався сходами, і його переслідувало чисте сопрано.
Денне світло здалося дуже яскравим.
Кручені сходи, тхне котами і трохи каналізацією, важкі двері, коридор. Хіба що по стінах не плакати з космонавтами, а афіші, безліч афіш, від зовсім пожовклих, із крихкими краями та віньєтками, до пізніх радянських із квадратовим шрифтом. Шпет, сивий, в атласному халаті, у вельветових піжамних штанах, здавався актором, запрошеним на роль старого театрала. За совка були такі завліти?
– Вітольд Олегович дав вам найсхвальніші рекомендації. – Голос у Шпета був оксамитовий, поставлений, але, як і у Вітольда, невловно баб’ячий. Акторство, демонстративність. І ще нестача чоловічих гормонів. Вік.
У коридорі вишукалися в ряд неношені капці. Наче передбачалося, що до Шпета на уклін – за досвідом і знаннями – ходитимуть натовпи шанобливих учнів, і Шпет заздалегідь потурбувався, щоби вони не псували паркет. А на породистих ступнях Шпета красувалися чорні оксамитові пантофлі з білим нерозбірливим вензелем. І білі шкарпетки. Хто тепер ходить у білих шкарпетках? Ще й вдома?
– Я займаюся старим авангардом. Зокрема, групою «Діамантовий витязь». Була тут у двадцяті така…
– На якій підставі? – запитав Шпет суворо.
Шпет боявся конкуренції. Або мисливців за архівами. Підступних і меркантильних мисливців за архівами.
– Канадці дали грант. Нам от не цікаво, а їм цікаво.
Самотня лампочка на стелі настирливо бриніла, треба б підкрутити її щільніше або поміняти, але ж Шпет старий, йому важко лізти вгору.
Шпет покліпав очима у такт спазмам нитки розжарення, потім сказав:
– Капці одягніть, – повернувся і, не обертаючись, пройшов коридором.
Він машинально зазначив, що Шпет каже «одягніть». Лінгвістично охайний Шпет.
Коли він, давши раду капцям, увійшов до вітальні, Шпет, мальовниче зчепивши долоні під підборіддям, уже сидів за круглим столом, прикритим плюшевим багряним обрусом.
– Ніколи не чув про «Діамантового витязя», – сказав Шпет.
Кручені роги достатку на шпалерах вивергали квіткові букети, колись пурпурові, із золотим витиском, а тепер вигорілі, бліді… важкі фіранки, портрети примадонн, театральні програмки, віяла, секретер з інкрустаціями, книжкова шафа зі скляними дверцятами, зсередини запнутими завісочками. В житті так не буває. Завжди є щось – дисонанс, неправильність: ну хоча б подерті майталеси, які господар за поспіхом забув прибрати.
– Така група. Маловідома. Вони в двадцять другому ставили тут одноактну оперу «Смерть Петронія».
– Цікаво. – Шпет схилив голову набік. – Чому я про це… Хоча зачекайте. Двадцять другий? Десь у мене тут був двадцять другий…
Шпет із кректанням підвівся. Кректав Шпет так, ніби цього вимагав малюнок ролі – старий поціновувач витончених мистецтв, хранитель і збирач, до якого звернувся по допомогу молодий необізнаний ентузіаст.