Тіло востаннє сіпнулось і обм’якло.
Артур теж не подавав ознак життя.
— А зараз, земляни, — завуркотів вогон (він не здогадувався, що з двох його полонених лише Артур народився на Землі, втім, йому було глибоко байдуже, звідки вони родом), — вибирайте — або жахлива смерть у безповітряному просторі, або ж… — він помовчав, щоб нагнати побільше жаху, — або ж ви розповісте, як вам сподобались вірші.
Він знову посміхнувся й відкинувся у кріслі, аби сповна насолодитися реакцією на свої слова.
Форд жадібно хапав ротом повітря. Він провів набряклим язиком по пересохлому піднебінню й застогнав.
— Цілком пристойні вірші, — бадьоро промовив Артур.
Стогін раптово увірвався.
Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним.
Такого повороту ніхто не чекав.
— Справді? — пробелькотів приголомшений вогон.
— Звичайно, — стверджував Артур, — окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі.
Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії — і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.
— Продовжуйте… — вогон був улещений.
— О, так… еее… досить незвичайний розмір, — продовжував Артур, — сміливо контрастує з… еее… — він затявся.
— … контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної… е… — кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.
— … гуманізмові…
— … вогонізмові… — засичав Форд.
— О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, — Артур відчув новий сплеск натхнення, — який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, — він досяг вершини фрази, — від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття… сприйняття… е… — натхнення раптом полишило його.
— … того, чому присвячено вірш, — довершив Форд останній удар. — Добре спрацювали, старий, — прошепотів він убік.
Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.
— То ви хочете сказати, — мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, — ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?
— Справді так, — Форд стримав нервовий усміх, — хіба не всі ми десь у глибині… е…
Вогон підстрибнув.
— Помиляєтесь, панове, — закричав він. — Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.
— Що? — не повірив своїм вухам Форд.
Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.
— Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, — закричав Форд. — Ми пишемо книжку.
— Опиратися марно! — гаркнув вартовий.
Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.
Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.
— Я не можу зараз помирати! — заволав він. — У мене болить голова. Не можу ж я з’явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!
Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.
— Хм… контрастує з сюрреалізмом основної метафори… — на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. — Треба було з них ще познущатись перед смертю.
Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.
— Хай тобі біс! — простогнав скручений Артур. — Відпусти мене, звірюко!
Вартовий незворушно прямував далі.
— Не бійся, — прохрипів Форд, — я зараз щось придумаю, — але його тон не обнадіював.
— Опиратися марно! — гаркнув про всяк випадок вартовий.
— І помовч краще, — видушив із себе Форд. — Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?
— Боже, — простогнав Артур, — хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку — почитати в ліжку, потім — розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, — він захрипів, бо вогон. затис його сильніше.