— Е… що? — настав час Фордові дивуватись.
— Я сказав, що ми вже зустрічались.
Зафод аж здригнувся від великого дива і вколов зубочисткою ясна.
— Що, зустрічались? Як..?
Форд кинув на Артура погляд, сповнений люті. Зараз, коли він нарешті почувався майже вдома, йому стало соромно, що він дружить із цим примітивним створінням, яка знає про Галактику стільки ж, скільки ільфордівський комар про життя в Пекіні.
— Що ти верзеш? — вигукнув Форд. — Це — Зафод Бібльброкс з Бетельгейзе V, а не якийсь там Мартін Сміт з Кройтона.
— Мені байдуже, звідки він родом, — холодно зазначив Артур. — Та все ж ми зустрічались. Чи не так, Зафоде Бібльброксс, або… може краще Філе?
— Що? — вигукнув Форд.
— Нагадай мені, будь ласка, — сказав Зафод. — У мене нікудишня пам’ять на обличчя.
— Це сталося на одній вечірці, — пояснив Артур.
— Сумніваюсь, що ми могли зустрічатися, — відповів Зафод.
— Артуре, ти не втратив глузд? — поцікавився Форд.
Але Артура не так легко збити з пантелику.
— Півроку тому. Земля… Англія…
Зафод заперечливо хитав головою. Його напружені уста все ще зберігали подобу посмішки.
— Лондон, — продовжував Артур. — Іслінгтон.
— А-а, — промовив нарешті Зафод, винувато всміхаючись, — на ТІЙ вечірці.
Форд почувався ні в сих ні в тих. Він переводив погляд з Артура на Зафода й назад.
— Як це? — запитав він у Зафода. — Виходить, що ти також був на цій жалюгідній планетці?
— Хіба це можна назвати «був»? — Зафод намагався говорити невимушено. — Хіба що якихось півдня прольотом…
— Але я товкся там цілих п’ятнадцять років!
— Я про це не знав.
— Та що ти там робив?
— А, дрібниці, оглядав місцеві пам’ятки старовини.
— Він зіпсував нам увесь вечір, — Артур аж трусився від люті. — Чудовий костюмований вечір…
— Цього слід було чекати, — зазначив Форд.
— Там була така дівчина… — не вгавав Артур, — але зараз це вже несуттєво. Усе перетворилось на порох…
— Слухай-но, перестань нудити, — перебив його Форд. — То що там за дівчина?
— Точно не знаю. У мене нічого не вийшло, хоч я чіплявся до неї цілий вечір. Колосальна дівчина! Красива, приваблива, розумна… Коли ж, нарешті, мені вдалося затягти її в куток, з’явився цей тип. ХЕЛЛО, ЛЯЛЕЧКО, — сказав він, — ЦЕЙ ХЛОПЕЦЬ ТЕБЕ ЗОВСІМ ЗАМУЧИВ. ЧИ НЕ ХОЧЕШ ПОСПІЛКУВАТИСЯ ЗІ МНОЮ? Я — ІНОПЛАНЕТЯНИН. — Більше я її не бачив…
— Так це був Зафод? — вигукнув Форд.
— Авжеж, — Артур сподівався, що його не вважають божевільним. — Хоча тоді в нього було дві руки й лише одна голова. Він називався Філом…
— І все ж ти повинен визнати, що він справді виявився інопланетянином, — сказала Тріліан, виходячи з дальнього кутка.
Вона обдарувала Артура чарівною усмішкою, яка придавила його, наче ціла тонна цегли, а потім знову повернулась до пульта керування.
Кілька секунд на містку панувала мертва тиша, по тому Артур, спромігся погамувати своє сум’яття, спитав:
— Тріція Макміллан? Що ти тут робиш?
— Те саме, що й ти, — відповіла вона. — Подорожую. А чим ще могла б я займатися, маючи два дипломи — математика й астрофізика? Чи ти гадаєш, ніби краще щопонеділка відмічатись на біржі?
— Безмежність мінус одиниця, — встряв у розмову бортовий комп’ютер. — Непередбаченість сягнула повноти.
Зафод позирнув на комп’ютер, на Форда, Артура й потім на Тріліан.
— Тріліан, — у задумі мовив він, — невже таке буде коїтись щоразу, коли ми запускатимемо Двигун Непередбаченості?
— Боюсь, що так, — відповіла вона.
РОЗДІЛ 14
«Золоте Серце» нечутно мчало в нічному небі, тепер уже на звичайному фотонному двигуні. Члени екіпажу були збентежені від усвідомлення того, що зібралися тут усі разом не з власної волі. Їх долею розпорядився незбагненний закон — один із тих, що регулює рух атомів і молекул.
З полегшенням зустріли мандрівники надходження штучної ночі. Вони поспішили розійтися по своїх каютах, щоб там, наодинці з собою, спробувати проаналізувати ситуацію.
Тріліан не спала. Вона залізла на диван і дивилась на клітку з двома білими мишенятами. Це була остання і єдина ланка того ланцюга, що єднав її з Землею. Неабияких зусиль коштувало їй вблагати Зафода взяти їх із собою. Ні, вона не сподівалась хоча б колись побачити рідну планету знову. Але те, що її вже немає на світі, хвилювало Тріліан. Мишенята гасали по клітці, підбігали до годівнички, обнюхували одне одного, ховались у будиночку. Вона спостерігала за ними доти, аж доки забула про все інше. Тоді вона стрепенулась і пішла на місток стежити за екраном дисплея, де спалахували цифри, позначаючи рух корабля у космічному просторі. Робота — чудовий засіб, щоб відволіктися. Тріліан не пожалкувала б віддати півжиття, аби збагнути, від чого саме вона намагається відволіктися.