Зафод не спав. Він також віддав би половину життя, щоб дізнатися, про що це він так старанно не думає. Відчуття того, що в будь-яку мить часу в певному місці він ніколи не буває цілком, не полишала його з самого дитинства. Раніше йому легко вдавалося абстрагуватися від цього відчуття, але незбагненна й загадкова з’ява на борту Форда Префекта й Артура Дента розбурхала забуті переживання. У нього була така підозра, що ці хлопці з’явилися тут зовсім не випадково.
Форд також не спав. Яке це щастя знову подорожувати в просторі. П’ятнадцять років заслання і раптовий рятунок саме в ту мить, коли утратив будь-яку надію. Подорож із Зафодом обіцяла бути цікавою, хоча щось у поведінці його напівдвоюрідного брата насторожувало. Форд ніяк не міг зрозуміти, що саме. Те, що він став Президентом Галактики, факт сам по собі дивовижний. Але добровільно відмовитись від такої посади? Ні, тут щось не так. Розпитувати Зафода не має сенсу, він і сам не знає, що йому спаде на думку через хвилину. У непередбаченості вчинків йому вдалося досягти досконалості. Він хапався за будь-яку справу й виконував її блискуче, суміщаючи геніальність з наївністю й некомпетентністю. Розібратися, чого в нього більше — генія чи ідіотизму — часто було неможливо.
Артур спав. Він був смертельно втомлений.
У двері постукали.
— Зафоде..?
— Га.
— Мені здається, ми знайшли те, чого шукали, — тендітна постать Тріліан вимальовувалась на тлі відчинених дверей.
— Справді?
Фордові набридло боротися з безсонням. Він засів за дисплей, що стояв у кутку його каюти. Спробував придумати додаток до статті про вогонів для «Путівника», але нічого не вийшло. Думки розбігалися. Він вимкнув дисплей і, одягнувши халат з емблемою «Золотого Серця», попрямував на прогулянку.
У капітанській рубці Форд побачив світло. Над приладами схилились дві невиразні постаті.
— Дивись! Корабель виходить на орбіту, — сказала Тріліан. — Планета під нами. Саме в тих координатах, які ти вказав. Зафод почув шурхотіння й озирнувся.
— А, це ти Форд! Заходь, — махнув він рукою. — Зараз я тобі дещо покажу. Форд підійшов. На екрані спалахували й гасли стовпчики цифр.
— Впізнаєш координати? — запитав Зафод.
— Ні.
— Я тобі підкажу. Комп’ютер!
— Хелло, хлопці, — зрадів комп’ютер. — Чудова компашка у нас, чи не так?
— Заткнися, — гаркнув Зафод, — і ввімкни зовнішні екрани.
На вигнутих стінах застрибали якісь тіні. Замерехтіли вогники. Чотири пари очей, не відриваючись, дивились на екрани. На екранах не було нічого.
— Упізнаєш? — прошепотів Зафод.
— Н-ні, — Форд зморщив чоло.
— Що ти бачиш?
— Нічого.
— Упізнаєш?
— Що?
— Туманність Коняча Голова. Ми в самому її центрі.
— Що я можу побачити на порожніх екранах?
— Це єдине місце в усій Галактиці, де екрани не показують нічого.
— Я дуже радий.
Зафод розсміявся. Він вважав ситуацію, що виникла, смішною.
— Я також, — сказав він.
— Не бачу нічого цікавого в цій хмарі куряви, — сказав Форд, утрачаючи терпець.
— А що, на твою думку, тут можна знайти?
— Нічого.
— Комп’ютере! — гукнув Зафод. — Повернути монітори на 180 градусів! І не базікай!
Спочатку здавалося, що нічого не змінилось. Тоді спалахнув нижній край центрального екрана. Червона зірка розмірами з блюдце повільно поповзла по ньому. За нею — ще одна. Бінарна зоряна система! По тому на екрані з’явився величезний червоний півмісяць, що видавався чорним з тіньового боку планети.
— Я знайшов її! — вигукнув Зафод, радісно стукнувши кулаком по пульту. — Я знайшов її!
— Що? — Форд усе ще губився в здогадках.
— Найнеймовірнішу планету серед усіх існуючих.
РОЗДІЛ 15
Витяг із «Путівника по Галактиці для космотуристів» (стор. 534784, абзац 5-а, стаття «Магратея»).
«БУЛО ЦЕ В ДАВНЮ ДАВНИНУ, У ТІ ДАЛЕКІ ЧАСИ РАННЬОЇ ГАЛАКТИЧНОЇ ІМПЕРІЇ, КОЛИ ЖИТТЯ БУЛО МЕНШ КОМФОРТАБЕЛЬНИМ, БАГАТИМ НА ПОДІЇ Й ВІЛЬНИМ ВІД ПОДАТКІВ.