Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?»
Геп! І запала тиша.
Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: «О, ні, тільки не це!» Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ.
РОЗДІЛ 19
— Робота з собою захопимо? — запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню.
Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою.
Зафод відірвався від дзеркального екрана, на якому виднілася панорама місцевості, на якій приземлилося «Золоте Серце».
— Кого? Цього параноїдального андроїда? Звичайно, захопимо.
— Цікаво, чим може допомогти робот з маніакально-депресивним психозом?
— Мені б ваші турботи, — заговорив Марвін таким тоном, ніби служив заупокійну, — що б робили ви на моєму місці? Можете не відповідати. Я в п’ятдесят тисяч разів розумніший за вас усіх разом узятих, але навіть я не в змозі відповісти на це запитання. Коли я намагаюсь опуститись до вашого рівня, у мене тріщить голова.
— Мої білі миші повтікали! — закричала Тріліан, вбігаючи до рубки.
Зафод не зміг надати хоч одному своєму обличчю виразу глибокої скорботи і тому сказав;
— Та пішли вони…
Тріліан блимнула на нього сердито й зникла.
Її зауваженню слід було б приділити більше уваги. Адже, як свідчила громадська думка, люди посідали на Землі серед розумних форм життя лише третє місце. А зовсім не друге, як може видатися недосвідченому спостерігачеві.
— Добрий день, хлоп’ята.
Голос був наче знайомий, але щось у ньому змінилося. Тепер він нагадував жіночий. Голос сповістив, що вони перебувають у шлюзовій камері, через яку можна потрапити на поверхню планети. Члени екіпажу спантеличено перезирнулись- це наш колишній Едді, — пояснив Зафод, — я покопирсався і знайшов перемикач особистості. Може, так буде краще.
— Сьогодні — ваш перший день на чужій планеті, — вів далі новий голос Едді, — тому я вимагаю, щоб ви застібнулися на всі ґудзики і не гралися з бридкими чудовиськами, в яких очі наче блюдця.
Зафод нетерпляче постукав по люку.
— Мабуть, буде краще, — сказав він, — якщо ми вдамося до послуг логарифмічної лінійки.
— Молодець! — похвалив комп’ютер. — Хто це сказав?
— Прошу тебе по-доброму, відчини люк, — озвався Зафод, насилу стримуючи гнів.
— Доки я не дізнаюсь, хто це сказав, не відчиню, — наполягав комп’ютер.
— О Боже, — прошепотів Форд, притулився до стіни й порахував до десяти.
Він боявся, що одного чудового дня розумні істоти зовсім розучаться рахувати. Тільки вміючи рахувати, люди можуть довести машинам свою незалежність.
— Зізнавайтесь, — суворо сказав Едді.
— Комп’ютере… — почав Зафод.
— Я чекаю, — перебив його Едді. — Якщо треба, я чекатиму цілий день.
— Комп’ютере, — повторив Зафод, який зрозумів, що логічними доказами машину не переконаєш, — якщо ти цієї ж миті не відчиниш цей люк, я візьму сокиру і перепрограмую нею твою пам’ять, затямив?
Едді, який не чекав такого повороту справи, замислився.
Форд продовжував рахувати вголос. Гіршої образи для комп’ютера не вигадаєш. Однаково, що підійти до людини і зашепотіти на вухо: «Ти такий-розтакий…»
Нарешті Едді опанував себе і сказав примирливо:
— Нам іще доведеться попрацювати над своєю поведінкою.
Люк відчинився.
В обличчя їм ударив порив крижаного вітру. Вони ступили на мертву поверхню Магратеї, вкриту товстим шаром пилу.
— Ви ще пожалкуєте, — прокричав Едді їм у спину й зачинив люк.
Через кілька хвилин він знову відчинив і зачинив люк, виконуючи зовсім несподівану команду.
РОЗДІЛ 20
П’ять постатей ішли рівниною без жодних ознак життя. Місцями вона була брудно-сірого кольору, місцями — брудно-коричневого і скидалась на пересохле болото, хоч без рослинності, зате густо засипане курявою. Віяв холодний вітер. На Зафода цей краєвид діяв гнітюче. Він замикав процесію і відстав від інших. Вітер обпік Артурові очі й вуха, груди болісно стискалися, вдихаючи розріджене повітря. Та ще дужче допікали думки.
— Фантастика, — сказав він, і його голос загримотів у вухах. Звук тут поширювався дуже погано.
— Справжня діра, — погодився Форд. — Набагато цікавіше порпатись у смітнику.
Він був страх який лютий. З усіх екзотичних недосліджених планет, де вирує життя, обрати цю! Та ще після п’ятнадцяти років заслання! Хоча б якийсь жалюгідний абориген. Форд зупинився, підняв грудку мерзлої землі. Під нею не було анічогісінько цікавого, заради чого варто було пхатися сюди з такої далини, подолавши відстань у кілька тисяч світлових років.