— Та диви, справді бубновий... А мені здалося —червовий... Ну що ж, тоді забрав. Твоя взяла.
Бувало й навпаки —Сергуня ловив Помазана.
—Підожди! Чого це в тебе зосталася одна карта, а в мене дві? Сьомаку червову де дів?
—Яку сьомаку? —хрипить Помазан і закашлюється, щоб продумати, як викрутитися.—Я ж тобі її ходив, пам’ятаєш? Ти ж її побив!
—Коли побив?! —закипає Чабан і бичиться з-під густої чорної брови на Помазана.—Чим побив?!
—Ну, подивись в одбой...
І, притулившись вухом до вуха, вони перемацують кожну карту в «одбої», а червова сьомака лежить у Помазана в кишені.
— Н-ну? Де вона? Кажи?! —високим, як нап’ята струна, голосом кричить Сергуня, і молоденькі півні на пташнику вторять йому підхриплими альтами.
— Де, де! —теж ніби починає сердитися Помазан.— Мо’, під стіл упала. Якби ж ти відкидав по-людськи, а то — швирг, швирг...
Чабан зопалу, гнівний, як вогонь, пірнає під стіл, а Помазан тим часом вихоплює з кишені сьомаку і швидко ховає в колоду...
Отаке: не гра, а балощі. Самі ж потім і сміються, признавшись один одному, коли і як шахраювали. Так би воно й далі велося, якби одної зимової ночі —мороз тоді лід на річці колов, і там гухкало, як у грозу,—не забився до сторожки хлопчина, студент із Харкова. Він ішов од большака до матері на сусідній хутір, вдягнений, як про теплу осінь: у легенькому пальтечку, капелюшку та хромовеньких черевичках. «По картоплю!» —сказав хлопчина, насилу розтуляючи для усмішки одубілі губи.
Одігрівшись коло буржуйки, вінтеж пристав до гри, швидко, до того ж суворо дотримуючись черги, навішав обом дядькампо шість «погонів», нареготів їм повні вуха, підкріпився сторожівською вечерею—печеною картоплею з сіллю, тоді сказав:
— Карти — буза. Неінтелектуальна гра. Себто дурна. В шахи треба грати. Да. Якщо хочете, навчу.
Знайшли йому шахи в конторі. Студент розставив фігури і показав, котра як ходить:
— Оце —знайомий вам з дитинства кінь. Він ходить і б’є літерою «Ге». Ось так: хоп-хоп-хоп-хоп —і вже загрожує королю, отому найвищому дядькові. Кінь — фігура швидка і агресивна. Тура горне поперед себе і в обидва боки по прямій, як бульдозер або танк. Це фігура потужна. Ферзь, оця красуня в короні — вона зветься ще королевою,— фігура всевладна і всемогутня, як і всяка жінка, це ви відчули на своїй шкурі...
—Тут Сергуня і Олекса зареготіли,блиснувши вгору до лампочки скляними очима, і подумали кожен сам собі: розумний, чортяка, все знає! Вони поставали коліньми на табуретки, злягли грудьми на стіл і старанно, часом тамуючи дух, стежили за меткими студентовими пальцями, що владно переставляли фігури з місця на місце.
—А оці хлопці називаються офіцерами. Вони ходять навкоси по одній чітко визначеній лінії, як і належить людям військовим. Тепер про найголовнішу персону —короля. Місія, тобто завдання короля у грі майже паразитське, бо він майже нічого не робить, а дбає лише про свою шкуру — або тікає, або затуляє себе іншими фігурами. Король —це тільки зачіпка до гри. Коли інші фігури не вистояли, тоді й королю гаплик. Ось дивіться: «Шах королю!» Куди йому діватися? Нікуди. Все. Мат! Тільки не той, що ви вживаєте і в скруту, і з дурного ума, а — безвихідь.
—При сих студентових словах сторожі так реготнули, що цигарковий дим у сторожці гойднувся поміж стінами.— Ну, а пішак як пішак,— хлопчина зітхнув.— Пішак — людина проста, як от ми з вами. І мета у нас в усіх проста: пішакові —пересуватися з клітинки на клітинку вперед, ваша — стерегти колективне добро, моя —набрати чемодан картоплі, щоб і далі набиратися знань. Пішак б’є в обидва боки навкоси і тільки зблизька, коли супротивника можна дістати кулаком...
Прощаючись, студент подякував за тепло та хліб-сіль і вже від дверей, з порожнім чемоданом у руці, сказав:
— Прошу не забувати, що шахи — гра маршалів. А маршали бриються щодня.—Олекса і Сергуня мацнулися пальцями за неголені щоки, а студент помовчав, усміхаючись, і поринув у густобілу морозяну хвилю, що кругло вкотилася в сторожку.
—Отаке стерво, ба?! —вигукнув Сергуня.—Навішало погонів, наїлося, зогрілося, ще й виздрастувало.
—Вчений. Це тобі не шуточка,—прохрипів Помазан.
Тижнів зо два після тої ночі вони, чисто виголені і вдягнені — під маршалів! — у нові куфайки та картузи, совали фігури по шахівниці, перекрикуючи один одного в тютюновому диму й чаду - завчали те, що розказував студент:
— Куди ж ти ото коня втулив?! Буквою «Ги» — забув?
— А це хіба не «Ги»?! Дивись: хоп... хоп...
І таки набили руку: заграли. Отоді й почалася біда...
...Коли Сергуня повернувся від ферми, Помазан уже прибрав у сторожці, розставив шахи на шахівниці й сидів над ними, пильним оком адмірала Нельсона вивчаючи поле майбутньої битви.
— Ну,—сказав він до Сергуні,—почали, чи що?
Чабан ревниво оглядав шахівницю, ніби Помазан устиг її зурочити, намовити проти нього, Сергуні, поки він обходив ферми, але фігури стояли, як фігури: дерев’яно-байдужі. Помазан брав два пішаки, білого й чорного, ховав руки за спину і довгенько держав їх там, перекладаючи пішаків зі жмені в жменю, потім зненацька (се теж була тактика!) тицькав Сергуні ледь не під самісінького носа два кулачиська:
— Вибирай.
Чабан якийсь час вагався, переводячи погляд з одного кулака на другий, кілька разів піднімав руку, щоб ляснути долонею по правому Помазановому кулакові, і раптом швидко ляскав по лівому — це була його к о н т р т а к т и к а ! Олекса тяжко зітхав і розтуляв пальці: там був білий пішак, а це означало, що перший хід за Сергунею.
І починалася справді маршальська гра. Обидва супротивники поважно закурювали, кашляли від міцного тютюну й хвилювання і пускали дим на фігури, мовби маскуючи свої армії димовою завісою. Вони добре бачили лише праві фланги свого війська, а ліві, що випадали з кута зору, зоставалися напризволяще, тому битва розвивалася дещо кособоко: кожен трощив те, що було на видноті.