— Невже бунт? Пугачовщина? — засміялася чарівна господиня. — Чого ж ви од мене хочете?
— Я знаю! — встряв Ахтирцев. — Одвертої відповіді на будь-яке запитання. Щоб не вертіти хвостом, у кота-мишку не грати, й неодмінно віч-на-віч.
— Для чого віч-на-віч? — запротестував капітан. — Усім буде цікаво послухати.
— Коли «усім», то відверто не вийде, — сяйнула очима Біжецька. — Гаразд, пограємо у відвертість, хай буде по-вашому. Та тільки чи не побоїться щасливець правду від мене почути? Несмачною може виявитися правда.
Граф насмішкувато докинув, гаркавлячи на істинно паризький манір:
— J'en ai le frisson que d'y penser[8]. Ну її, правду, панове. Кому вона потрібна? Може, ліпше зіграємо в американську рулетку? Як, не кортить?
— Іполите, я, здається, попередила! — метнула в нього блискавку богиня. — Повторювати не буду! Про те ні слова!
Іполит негайно замовк і навіть руки звів, мовляв, німий як риба.
А меткий капітан тим часом уже збирав у картуз фанти. Ераст Петрович поклав батистову батькову хустку з монограмою П. Ф.
Тягти доручили гладкому Антонові Івановичу.
Насамперед він дістав із картуза сигару, яку сам же туди й поклав, і влесливо запитав:
— Що цьому фанту?
— Від бублика дірку, — відповіла Клеопатра, що відвернулася до стіни, і всі, крім гладкого, зловтішно розреготалися.
— А цьому? — байдуже витяг Антон Іванович капітанового сріблястого олівця.
— Торішнього снігу.
Наступними були годинник-медальйон («од риби вуха»), гральна карта («mes condoleances»[9]), фосфорні сірники («праве око Кутузова»), бурштиновий мундштук («марні клопоти»), сторублева асигнація («тричі нічого»), черепаховий гребінець («чотири рази нічого»), виноградина («шевелюру Ореста Кириловича» — тривалий сміх на адресу зовсім лисого пана з Володимиром у петлиці), гвоздика («цьому — ніколи й нізащо»). У картузі лишилися всього два фанти — хустка Ераста Петровича і золотий перстень Ахтирцева. Коли в пальцях оголошувача іскристо сяйнув перстень, студент увесь подався вперед, і Фандорін побачив, як на прищавому лобі виступили крапельки поту.
— Чи цьому віддати? — сказала протягом Амелія Казимирівна, котрій, певно, вже обридло розважати публіку. Ахтирцев підхопився, не вірячи своєму щастю, зірвав з носа пенсне. — Та ні, мабуть, не йому, а останньому, — закінчила мучителька.
Всі повернулися до Ераста Петровича, вперше придивляючись до нього всерйоз. Він же останні декілька хвилин, в міру того, як зростали шанси, все гарячковіше обмірковував, як бути на випадок удачі. Що ж, сумніви розв'язано. Виходить, фортуна.
Тут, зірвавшись із місця, до нього підбіг Ахтирцев, гаряче зашепотів:
— Поступіться, благаю. Вам що… Ви тут уперше, а в мене доля… Продайте, зрештою. Скільки? Хочете п'ятсот, тисячу, га? Більше?
Із дивною для самого себе спокійною рішучістю Ераст Петрович відсторонив благальника, підвівся, підійшов до господині, з поклоном запитав:
— Куди накажете?
Вона дивилася на Фандоріна з веселою допитливістю. Від цього погляду впритул обертом пішла голова.
— Та хоч туди, в куток. А то боюся з вами, таким хоробрим, усамітнюватися.
Не звертаючи увага на насмішкуватий регіт решти, Ераст Петрович попрямував за нею у віддалений куток зали й опустився на канапу з різьбленою спинкою. Амалія Казимирівна вклала пахітоску в срібний мундштучок, припалила від свічки й солодко затяглася.
— Ну, і скільки вам за мене Микола Степанович пропонував? Я ж знаю, що він вам нашіптував.
— Тисячу рублів, — чесно відповів Фандорін. — Пропонував і більше.
Агатові очі Клеопатри недобре блиснули:
— Ого, як йому не терпиться. Ви що ж, мільйонщик?
— Ні, я небагатий, — скромно промовив Ераст Петрович. — Але торгувати удачею вважаю негідним.
Гостям набридло прислухатися до їхньої бесіди — все одно нічого не було чути, — й вони, поділившись на групки, завели якісь свої розмови, хоча кожен коли-не-коли та й поглядав у віддалений куток.
А Клеопатра з відвертою насмішкою вивчала свого тимчасового повелителя.
— Про що хочете запитати?
Ераст Петрович вагався.
— Відповідь буде чесною?
— Чесність — для чесних, а в наших іграх честі небагато, — з ледве вловимою гіркотою посміхнулася Біжецька. — Але відвертість обіцяю. Тільки не розчаруйте, дурниць не запитуйте. Я вас за цікавий екземпляр вважаю.
І Фандорін стрімголов кинувся в атаку:
— Що вам відомо про смерть Петра Олександровича Кокоріна?
Господиня не злякалася, не здригнулась, але Ерасту Петровичу здалося, ніби очі її на мить ледь звузилися.