Останньою в теці лежала зім'ята записка на блакитному папері з монограмою. Ераст Петрович так і впився очима в нерівні (певно, від душевного хвилювання) рядки.
«Панове, що живуть після мене!
Оскільки ви читаєте цього листа, значить, я вас уже покинув і пізнав таїну смерті, котра схована від вас за сімома печатями. Я вільний, а вам іще жити й мучитися страхами. Однак б'юся об заклад, що там, де я нині й звідки, як висловився принц Данський, жоден іще досі подорожній не повернувся, немає анічогісінько. Хто зі мною не згоден — уклінно прошу перевірити. А втім, мені до вас усіх немає ані найменшого діла, а записку цю я пишу для того, щоб вам не спало на думку, буцім я наклав на себе руки через яку-небудь сльозливу дурницю. Гидко мені у вашім світі, й, справді, цієї причини цілком досить. А що я не закінчена тварюка, тому свідчення шкіряний бювар.
Петро Кокорін».
Несхоже, що від душевного хвилювання — ось перше, про що подумалось Ерасту Петровичу.
— Про бювар це в якому розумінні? — запитав він.
Помічник пристава стенув плечима:
— Ніякого бювара при ньому не було. Та що ви хочете, не в собі людина. Може, збирався щось таке зробити, та передумав або забув. З усього видно, химерний був пан. Читали ж, як він барабан крутив? До речі, в барабані з шести гнізд усього в одному куля була. Я, приміром, такої думки, що він і не збирався зовсім стрілятись, а хотів собі нерви полоскотати — так би мовити, для більшої гостроти життєвих відчуттів. Аби потім солодше їлось і пікантніше гулялось.
— Усього одна куля з шести? Треба ж, як не пощастило, — пожалів покійника Ераст Петрович, якому все не давав спокою шкіряний бювар.
— Де він мешкає? Тобто мешкав…
— Квартира з восьми кімнат у новому будинку на Остоженці, і прешикарна, — охоче почав ділитися враженнями Іван Прокопович. — Од батька успадкував дім у Замоскворіччі, цілу садибу зі службами, однак жити там не побажав, переїхав подалі від купецтва.
— І що, шкіряного бювара там теж не знайшлося?
Помічник пристава здивувався:
— Що ж ми, обшук, по-вашому, влаштувати мусили? Я вам кажу, там така квартира, що боязно агентів по кімнатах пускати — як би їх лихий не попутав. Та й до чого? Єгор Никифорич, слідчий із окружної прокуратури, дав камердинеру покійника чверть години речі зібрати — та під наглядом городового, щоб не дай Боже не поцупив чого хазяйського, і звелів мені двері опечатати. До появи спадкоємців.
— А хто спадкоємці? — поцікавився Ераст Петрович.
— Тут заковика. Камердинер говорить, що ні братів, ні сестер у Кокоріна немає. Троюрідні якісь є, та він їх і на поріг не пускав. І кому ж отака грошва дістанеться? — заздрісно зітхнув Іван Прокопович. Це ж навіть уявити страшно… Ет, не наша печаль. Адвокат або душоприказники не сьогодні-завтра з'являться. Ще й доби не минуло. А тіло ж бо поки в нас у льодовні лежить. Може, завтра Єгор Никифорич справу закриє, тоді й завертиться.
— І все-таки це дивно, — наморщивши лоба, зазначив юний письмоводитель. — Якщо вже людина у передсмертному листі спеціально про якийсь бювар указує, неспроста це. І про «закінчену тварюку» щось незрозуміло. Ану як у тому бюварі що-небудь важливе? Ви як хочете, а я б неодмінно у квартирі пошукав. Здається мені, що вся записка заради цього бювара написана. Тут якась таємниця, справді.
Ераст Петрович зашарівся, боячись, що про таємницю в нього занадто по-хлоп'ячому вискочило, та помічник пристава нічого дивного в його припущенні не убачив.
— Та й те, слід хоч у кабінеті папери переглянути, — визнав він. — Єгор Никифорич вічно поспішають. Сім'я в нього: сам-восьмий, так він норовить з огляду чи дізнання якнайшвидше додому вшитися. Старий чоловік, рік до пенсії, що ви хочете… А ось що, пане Фандорін. Чи не бажаєте з'їздити самі? Разом і подивимось. А печать я потім нову начеплю, діло неважке. Єгор Никифорич не осудить. Навпаки — подякує, що не смикали зайвий раз. Скажу йому, що із Розшукного управління запит був, еге ж?