Ерасту Петровичу здалося, що худющому помічнику пристава просто охота краще роздивитися «прешикарну» квартиру, та й із «навішуванням» нової печаті, здається, теж виходило якось не дуже, але ж занадто великою була спокуса. Тут і справді пахло таємницею.
Оздоблення квартири покійного Петра Кокоріна (парадний поверх багатого доходного дому біля Пречистенських воріт) на Фандоріна великого враження не справило — в часи татусевого скороспілого багатства частенько жив і він у хоромах не гірших. Тому в мармуровім передпокої з трьохаршинним венеціанським дзеркалом і позолоченим ліпленням на стелі колезький реєстратор не затримався, а прямісінько пройшов до вітальні — широкої, у шість вікон, у наймоднішому російському стилі: з розмальованими сундуками, з дубовим різьбленням по стінах та ошатною кахляною піччю.
— Бонтонно мешкати зволили, я ж говорив, — чомусь пошепки видихнув у потилицю проводир.
Ераст Петрович був зараз дивовижно схожий на однолітнього сетера, уперше випущеного в ліс і ошалілого від гостро-принадного запаху близької дичини. Повертівши головою праворуч-ліворуч, він безпомилково визначив:
— Оті двері — кабінет?
— Точно так-с.
— Ходімо ж!
Шкіряний бювар довго шукати не довелось — він лежав посеред масивного столу, між малахітовим чорнильним прибором і перламутровою мушлею-попільницею. Але перш ніж нетерплячі руки Фандоріна торкнулися брунатної скрипучої шкіри, погляд його упав на фотопортрет у срібній рамці, що стояв тут же, на столі, на найвиднішому місці. Обличчя на портреті було настільки примітним, що Ераст Петрович і про бювар забув: упівоберта дивилася на нього пишноволоса Клеопатра з величезними матово-чорними очима, гордим вигином високої шиї й ледь окресленою жорсточинкою примхливої лінії рота. Більш за все заворожив колезького реєстратора вираз спокійної, упевненої владності, такий несподіваний на дівочому обличчі (чомусь захотілося Фандоріну, щоб це неодмінно була не дама, а дівиця).
— Гарна, — присвиснув, опинившись поруч, Іван Прокопович. — Що ж це за одна? Дозвольте-но…
І він без найменшого трепету, блюзнірською рукою видобув зображення з рамки й перевернув карточку зворотним боком. Там навскісним, розмашистим почерком було написано:
Петру К.
«И Петр вышед вон и плоїшся горько». Покохавши, не відрікайтесь!
А. Б.
— Це вона його з Петром-апостолом рівняє, а себе, виходить, із Ісусом? Одначе амбіції! — пирхнув помічник пристава. — Чи не через цю особу й руки на себе студент наш наклав, га? А ось і бюварчик, недаремно їхали.
Розкривши шкіряну обкладинку, Іван Прокопович вийняв один-єдиний аркушик, написаний на вже знайомому Ерасту Петровичу блакитному папері, однак цього разу з нотаріальною печаткою та декількома підписами внизу.
— Чудово, — задоволено кивнув поліцейський. — Знайшлася й духовна. Ану лиш, цікаво.
Документ він пробіг очима вмить, але Ерасту Петровичу ця мить здалася вічністю, а заглядати через плече він вважав нижче своєї гідності.
— От тобі, бабо, й Юра! Добрячий подаруночок троюрідним! — вигукнув Іван Прокопович із незрозумілим злорадством. — Оце так Кокорін, усім носа втер. Це по-нашому, по-російському! Тільки вже непатріотично якось. От і про «тварюку» розводиться.
Втративши від нетерпіння всяке уявлення про пристойність і чиношанування, Ераст Петрович вихопив у старшого за званням аркуш і прочитав таке:
ДУХОВНА
Я, що нижче підписався Петро Олександрович Кокорін, перебуваючи при своєму розумі та цілковитій пам'яті, при вказаних нижче свідках оголошую мій заповіт стосовно належного мені майна.
Усе моє майно, що реалізується, повний перелік якого є в мого повіреного Семена Юхимовича Берензона, я заповідаю пані баронесі Маргареті Естер, підданій Британії, для використання всіх цих коштів цілковито на її розсуд для потреб освіти й виховання сиріт. Упевнений, що пані Естер розпорядиться цими коштами доладніше й чесніше, аніж наші генерали від добродійництва.
Цей мій заповіт є останнім і остаточним, він має законну силу і скасовує мій попередній заповіт.
Духівниками я призначаю адвоката Семена Юхимовича Берензона та студента Московського університету Миколу Степановича Ахтирцева.