— Ну, що там у вас іще, викладайте.
— Та ось, не второпаю… — Фандорін нервово поворушив красивими, у два півмісяці бровами. — Кукін цей говорить, що на мосту студент був.
— Звичайно, студент, а хто ж?
— Але звідки знати Кукіну, що Кокорін студент? Був він у сюртуці й капелюсі, та і в Олександрівськім саду ніхто із свідків його за студента не вважав… Там у протоколах усе «молодик» та «той пан». Загадка!
— Самі загадки у вас на умі, — махнув рукою Грушин. — Дурень ваш Кукін, та й квит. Бачить, панок молоденький, у статському, ну й подумав, що студент. А може, око у прикажчика набите, розпізнав студента — адже від рання до смеркання з покупцями справу має.
— Кукін у своїй крамничці такого покупця, як Кокорін, і в вічі не бачив, — резонно заперечив Ераст Петрович.
— То й що з того?
— А те, що непогано б поміщицю Спицину та прикажчика Кукіна якнайліпше розпитати. Вам, Ксаверію Феофілактовичу, не личить такими дрібницями займатись, але, якщо дозволите, я б сам… — Ераст Петрович навіть на стільці підвівся, так йому хотілося, щоб Грушин дозволив.
Збирався Ксаверій Феофілактович суворість показати, але передумав. Нехай хлопчисько живої роботи понюхає, повчиться зі свідками розмовляти. Може, будуть із нього люди. Сказав значуще:
— Не забороняю. — І, випередивши радісний вигук, уже готовий зірватися з уст колезького реєстратора, додав: — Але спочатку будьте ласкаві звіт для його превосходительства завершити. І ось що, голубчику. Вже четверта. Піду я, напевне, додому. А ви мені завтра розповісте, звідки прикажчик про студента взяв.
Розділ третій,
У ЯКОМУ ВИНИКАЄ «ЗУТУЛИЙ ШТУДЕНТ»
Від М'ясницької, де містилося Розшукне управління, до готелю «Боярського», де, судячи зі зведення, «тимчасово мешкала» поміщиця Спицина, було ходи хвилин двадцять, і Фандорін, незважаючи на нетерплячку, вирішив пройтися пішки. Мучитель «Лорд Байрон», який немилосердно стискав боки письмоводителя, завдав таких істотних збитків його бюджету, що витрати на візника могли б суттєво відбитися на раціоні харчування.
Жуючи на ходу пиріжок із червоною рибою, куплений на розі Гусятникового провулку (не забуваймо, що в слідчій ажитації Ераст Петрович залишився без обіду), він жваво крокував Чистопрудним бульваром, де допотопні баби в салопах і очіпках сипали крихти ситим, безцеремонним голубам. Бруківкою стрімко пролітали дрожки і фаетони, за якими Фандоріну було ніяк не угнатись, і його думки набрали образливого напрямку. Власне кажучи, сищику без коляски з рисаками неспромога. Добре «Боярський» на Покровці, та звідти ж іще на Яузу до прикажчика Кукіна топати — щонайменше півгодини. Тут зволікання подібне смерті, ятрив себе Ераст Петрович (відверто скажемо, дещо перебільшуючи), а пан пристав казенного золотого пожалів. Самому, напевне, управління щомісяця по вісімдесят рубликів на постійного візника відраховує. Ось вони, начальницькі привілеї: сам на персональному візнику додому, а інший на своїх власних із службової потреби.
Та ліворуч, над дахом кофейні Суше вже показалася дзвіниця Троїцької церкви, що біля неї «Боярський», і Фандорін закрокував іще швидше, передчуваючи важливі відкриття.
За півгодини, похнюплений і розбитий, він брів униз Покровським бульваром, де голубів, таких же відгодованих і нахабних, як на Чистопрудному, пригощали вже не дворянки, а купчихи.
Розмова із свідчицею вийшла невтішною. Поміщицю Ераст Петрович спіймав ув останню мить — вона вже готувалася сісти в дрожки, завалені баулами та пакунками, щоб відбути з першопрестольної до себе в Калузьку губернію. Із міркувань економії мандрувала Спицина по-стародавньому, не залізницею, а своїми кіньми.
У цьому Фандоріну безперечно пощастило, бо в разі, якби поміщиця поспішала на вокзал, розмови й зовсім би не вийшло. Але суть бесіди з балакучою свідчицею зводилася до одного: Ксаверій Феофілактович мав рацію, і бачила Спицина саме Кокоріна — і про сюртук згадала, і про круглий капелюх, і навіть про лакові штиблети з ґудзиками, про які не споминали свідки з Олександрівського саду.