Коротку мить обоє стояли нерухомо, кожен силкуючись знайти вихід з цього випадкового, але неприємного становища. Перший знайшов вихід Ерґе і такий, на якого Марич менш всього сподівався.
Інженер мило усміхнувся й простяг до Марича руку:
– Якщо не помиляюсь, пан Марич?
Той механічно, як загіпнотизований незграбно простяг назустріч свою й, розгублено, червоніючи, відказав:
– Ви не помилились.
За хвилину Марич незчувся, як опинився в фойє, тупцюючи поруч з Ерґе, що посміхаючись вклонявся на всі боки своїм знайомим, вів його до вільного столика.
У фойє перед Ерґе всі чемно розступалися, даючи дорогу, й Марич болісно відчував, що його незграбну фігуру зараз з цікавістю розглядають сотні очей. І найдосадніше було за себе й за свою дурну до неможливости поведінку. Це ж, мабуть, прилизаний специкемігрант йде і в думці щиро потішається з його глупоти. Але що робити? Піти зараз геть убік – незручно, наговорити грубости – недотепно та й взагалі грубо, хіба ще більше завести себе в дурне становище. Е, чорт побери, отак угрузнути!
З отакими думками, невдало й невпопад відповідаючи на рясні й чемні запитання Ерґе, Марич опинився біля стільця, що ввічливо запропонував інженер.
Розпитуючи про СРСР, Ерґе суворо, поділовому, запитав:
– Пробачте, коли не таємниця, мета вашого приїзду до Америки – наукова командировка? Я чув, що в СРСР зараз створено прекрасні умови для молодих наукових робітників.
– Так, – суворо буркнув Марич і сам не знаючи для чого додав: – Крім командировки ще маю від професора Горського особисте доручення – довідатись як посуваються розкопини Арізонського аероліту.
Ерґе здивовано звів догори свої брови:
– А хіба СРСР цікавить Арізонський аероліт?
Марич потроху прийшов до пам’яти, радий, що, нарешті, зможе хоч до діла відповідати на запитання.
– Бачите, професора Горського, а також і наукові кола СРСР, цікавить не стільки Арізонський аероліт, як сам процес розкопин і взагалі методи й засоби, бо, може, чули, що в Сибіру, двадцять років тому, впав велетенських розмірів аероліт, що по своїй величині далеко більший за Арізонський. Точно де він упав досі не визначено, хоча всі дані за те, що він упав в непролазних хащах біля Підкаменної Тунгуски. Професор Горський було добрався до місця падіння, але за браком харчів і сил мусів покинути цей намір. Цього ж року уряд асигнував для розшуку аероліту спеціальні кошти, й тому професора Горського так цікавить, якими засобами користуються американські вчені, провадячи розкопини, їхній досвід стане йому у великій пригоді...
Марич несподівано замовк, увірвавши промову, бо побачив, як Ерґе, перехилившись, не зводив з нього свого гострого зору, й Маричеві здалося, що в його погляді враз майнув якийсь вираз жаху й неспокою, навіть здалося, що обличчя зблідло.
Вловивши здивований Маричів погляд, Ерґе випростався й рвучко приклав долоню до тім’я й так низько, що затулив очі.
– Проклята перевтома, найменше напруження викликає гострий біль, – проказав він згодом поволі й стомлено. – З вами цього не трапляється?
В цей час сигнал сповістив, що пора знов рушити до зали. Ерґе хутко підвівся з стільця й, знов мило посміхаючись, простяг руку:
– Прошу пробачення, мушу йти. Розумієте, все ж таки якась туга за Росією. І тому несказанно радієш кожній зустрічі з земляками. На все добре. Дуже радий буду бачити вас у себе, – проказав він, швидко тиснучи руку, й наприкінці просто додав: – І Ґіна буде рада вашій візиті.
І ще раз стиснувши руку, він рівним кроком пішов до зали.
* *
*
Ґіна Марич (дівоче прізвище Реґіна Войтоловська) під час розпуки й туги часто й собі міркувала над тими ж питаннями, що й Марич. Але для неї вони ніколи не ставали так гостро й болюче. Навпаки, коли згадувала минулі роки, то її овівала приємна зажура й вона з насолодою пригадувала деталі подій, що проходили в далекім непривітнім Сибіру. Пригадувала й марила як про чудесний і химерний сон.
І Марича згадувала з тою ж приємною тугою й ніжністю, а часом і докором, докором собі, бо почувала, що принесла несподівано й незаслужено любому й незграбному милому Віктору глибокий біль і образу. Тому часто до ніжної туги тихо підступало неясне й невиразне каяття, й вередливо з’являлася думка – побачити Віктора, приголубити його, милого й незграбного, втомити ласками й вимолити пробачення за болі й образу.
Зустріч відбулася, також несподівано, але Ґіна марила не про таку, коли дізналася, що Марич в НьюЙорку. Ось уже три дні, як вона відчуває, що не може звільнитися від нового нудного й болючого почуття й всі думки кружляють навколо подій, що давно минули й повернутися, в усякому разі, не можуть.