Прибув Ерґе до Америки не скоро (всі були певні, що його немає вже на світі), аж через три роки, коли рештки банд і генеральських армій було розгромлено й розвіяно регулярними частинами Червоної Армії. Що робив Ерґе в цей час – невідомо. Він лише приніс Ляйстерду підтвердження, що його концесії й майно націоналізовано й повернути їх марна надія.
За час розлуки багато змін у житті зазнала й Ґіна – Ерґе застав її вже визначною співачкою. Такій блискучій кар’єрі допомогли чистий і добре поставлений голос (Ґіна ще в Петербурзі брала лекції у знаменитого професора), уперта праця й гроші містера Ляйстерда. Преса на диво (гроші як відомо, творять чудеса) прихильно зустріла виступи Реґіни Марич, переказуючи більше її автобіографію – трохи правдиву, трохи вигадану, часто вміщала портрети, й Ґіна за якихось три роки стала прем’єршею визначних найаристократичніших мюзикголів НьюЙорку.
Зустріч з Ерґе була холодна, але пристойна, й вони, якось сами того не помічаючи, знов стали подружжям. Основним чинником, що тримав їх одне біля одного, було дороге ліжко з червоного важкого дерева.
... Стрічка спогадів увірвалася на сьогоднішні дні. Ґіна лежала нерухомо, без думок. Згодом відчула, як млосна туга лягла на груди й стиснула все тіло важкими обіймами.
З глибокої темряви виринув образ незграбної людини з сірими хорошими очима й тихо прямував до ліжка. Ґіна звела руки й заклала за голову, й ніжно, пошепки сказала до темряви:
– Милий, хороший.
З очей по щоках поповзли два гарячих струмочки, й груди конвульсійно схитнулися.
Десь за дверима почулися кроки – впізнала Ерґе. Миттю підвелася з ліжка й навшпиньках пішла до дверей, замкнула, повернулася до ліжка й стала напружено чекати знайомого стуку в двері.
Кроки пролунали зовсім близько дверей, але згодом стихли десь далі, – догадалася, що Ерґе повернув до себе в кабінет.
* *
*
Ерґе механічно включив світло, підсунув ближче до столу зручне крісло й безпорадно застиг. У чорних блискучих чоловічках вперто зав’язла настирлива думка:
«Не може бути – чорт подери – збожеволіти можна».
Простяг руку до пукатого глобусу – повернув навколо вісі й зупинив погляд на Сибіру. Очі зустріли знайомі назви – Вілюйське, Бобайло, Алдан, Лена, Підкаменна Тунгуска, Якутське...
Чорні застиглі чоловічки блиснули враз задьористим вогником.
– Невже правда? – проказав сам до себе з якоюсь хвильною, а разом і запальною тривогою.
Потім вираз тривоги змінила зосередженість і недовірлива суворість. Інженер нахилився до коробків столу, відімкнув середній і обережно витяг звідти охайну товсту папку з пергамену.
Надзвичайно поважно, навіть з якоюсь опаскою, як дослідник, що перевіряє новий дослід – розгорнув її і почав листати пожовклі листи з написами, невеличкі мапи, накреслені від руки, неясні сірі фотографії дивного могутнього буреламу й голих гір.
Ще дістав з шухлядки невеличку скриньку і витяг звідти кілька блідосірих шматочків металу – дуже схожого на платину.
І чим далі розглядав Ерґе ці дивні документи, що стосувалися, очевидно, одної події, міцна тривога сильніше непокоїла його.
Як зібрав знов все докупи й знов обережно поклав на свої місця папку й скриньку – нервово пройшовся, спинився на мить біля вікна, звів нервово дужі плечі (ознака непокою й роздратованости), Ерґе знов сів у крісло, цілком віддавши себе на волю тривожних думок.
В цей дивний вечір і Ерґе мусів пригадати (хоч як він цього не любив і ненавидів) – своє неповоротне минуле.
Який скаженючий гураґан промчав! Які руїни лишив після себе! Не віриться... Які широчезні перспективи креслив собі інженер Ерґе – від почуття своєї сили і віри в себе – легко навіть і приємно туманило в голові.
І зараз перспективи й обрії кар’єри не стерлися й, може, ясніші, аніж у будького з його товаришів емігрантів, що заздрять йому, нидіючи. Але треба віддати данину правді – перспективи й обрії чортовськи звузилися й не такі вже ясні, як це здається на перший позір.
Слава і гроші! Хотів би він бачити, хто буде відкидати ці сильні природні стимули, ці ж два слова творять боротьбу мільйонів людей, приручають диких, полонять і роблять ягнятками велетнів. Слава і гроші! Два слова, що доповнюють одне одного, ці два слова були і є його ідеалом і провідною зіркою. Це його «вірую». Хотів би він бачити людину, що не перебувала в полоні цих двох слів, що не тремтіла б нервово з насолодою, почувши ці два слова.
Звичайно, є, які презирливо кривляться й ставлять себе вище цих двох слів – брехня! – вони просто слабкі й легкодухі боягузи; просто нездатні, безсилі, бездари, фарисеї, вони бояться цих двох слів, бо знають добре, що вони для них неприступні фортеці, недосяжні. І ці люди – він, Ерґе, глибоко переконаний – на самоті, коли не можуть кривдити себе, безсоромно тремтять, як рукоблудці, побожно шепчучи ці два слова. Як він їх ненавидить! Які вони мерзотні й часом дурні!