Розшуки основної маси Арізонського аероліту ускладнялися тим, що аероліт упав тридцять років тому й пішов у землю не сторч, а вбік, і тому надзвичайно важко – підкреслив Барінґер – повести вірно свердління ґрунту. Арізонський аероліт, крім наукової цінности, дасть, очевидно, й чималу матеріальну користь – бо знайдені дрібні шматки аероліту складаються з заліза й нікелю.
Почувши це, Марич згадав приписку в листі професора Горського й запитав Барінґера – чи траплялося коли, що в складі маси аеролітів знаходили і частини платини. Барінґер знизав плечима і признався, що наука про аероліти ще надзвичайно слабка й має в себе остільки мало матеріалів і даних, що твердо відповісти на це питання не можна.
Повертаючись з Бостону, Марич у вагоні знов згадав постскриптум у листі Горського й вражено подумав – які то скарби мав би Радсоюз, коли б насправді аероліт хоч частково складався з платини – відродження матеріальної культури й техніки, прогрес. І подумавши це, усміхнувся сам собі: «І прийде ж таке в голову».
Під ритмічні такти коліс експресу перевів думки на те, що ось знов повертається до НьюЙорку, а звідти через тиждень треба рушати до СРСР. Згадав Ґіну. І чи діловий настрій, чи просто втома дороги спричинилися до того, що він спокійно, без тоскного неспокою згадав це ім’я.
Глибоко замислився. Чи не вперше міг спокійно, ніби збоку, як спостерігач, глянути на себе і свої почуття.
І сам собі в думках, спокійно й безжально говорив.
– Повороту ж нема. Ось подивись добре – немає. І зустріч – зайва була. Ну що ж, звичайно, приємно згадати минуле, приємно відчути почуття молодих років, але ж що з того?! І знов же таки – поїдеш додому, і що ж, і знов повезеш у дорогу нудьгу й неприємну біль? І чи не краще стиснути міцно оті внутрішні охи – до біса послати думки про поворот – бо повороту ж немає. І це не так уже й страшно й важко.
Умовляв сам себе й почував, що почуття безвихідности глушило нервовість й солодку нудьгу.
Вже біля НьюЙорку порішив, що через тиждень рушить обов’язково з Америки, накреслив у думках, як твердо стисне їй наостанку руку й поставить над тим, що минуло, твердо й свідомо, крапку.
Зітхнув, як після важкого й відповідального завдання, й узяв у руки газету, що лежала забута збоку.
Розгорнув надвоє й здивовано розтулив очі, побачивши на сторінці свій портрет.
* *
*
Ньюйоркська преса ще день тому дістала телеграфні відомості про експедицію Горського, й всі вечірні газети присвятили цьому чимало місця, солоденько співчуваючи вченому, мовляв, сердешний професор – хіба можна на якихось десяток тисяч карбованців дістатися в таєжні джунглі й дослідити надзвичайно цікаве явище. А міщанська газетка «Затишок» навіть ні з того ні з сього бовкнула: варвари, більшовики – двадцять років ховали від всього світу цінне для науки явище – от мовляв і поміркуйте про стан науки в розбещеній країні. Ах, ах – який жах! Спокійніші газети вмістили лише телеграфне повідомлення й портрети Горського й Марича – додавши, що помічник голови експедиції зараз перебував в НьюЙорку.
У готелі товстий з рудими баками швайцар поважно схилив голову, побачивши Марича й шанобливо (він читав ранішні газети) промовив:
– Містера так бажали бачити репортери – тільки й чути ці дні було: «Містер Марич у себе?», «Містер Марич не повернувся?», «Містер Марич сьогодні повернеться?»
І швайцар гордо посміхався – певний того, що сказав більшовикові приємну звістку, а до того ж він зовсім не таким уявляв собі заокеанських страшних людей.
І дійсно, не встиг Марич переодягтися після ванни, як біля дверей почувся настирливий стук.
У кімнату не ввійшла, а пролізла довгаста людина з русявою ріденькою борідкою й, ніби балансуючи на хисткій дошці, наблизилася до Марича.
Згинаючи гнучкий корпус, схиливши підхалимно голову вбік, людина оскалила рідкі зуби й карамельна посмішка скривила їй рота.
– Кореспондент – «Голос Емігранта», – заговорив, не пускаючи з губ посмішки, швидко й підлабузливо чистою російською мовою. – Гадаю, громадянинові Маричу знайома ця назва? Два слова для газети не відмовте? Бачу, шановний громадянин Марич здивований, що я говорю російською мовою? – Людина ще ширше оскалила зуби й ще дужчим каскадом слів почала бомбардувати Марича. – Блудний син своєї батьківщини, хехехе, нічого не поробиш. Я відверто, без каяття – воля судьби! Ми помилилися – хоч не в усьому, й тому мусимо нести, так би мовити, кару. Цілком відверто – тяжко іноді, надзвичайно тяжко, особливо при зустрічі з земляками.