Повітря й те, здається, пахтить грішми. І не маленькими! Сорокіну набігає повен рот слини, він жадібно ковтає її, і в очах йому мерехтять веселкові кольори доларів.
Ерґе, сховавшись у пахучий дим гавани, як крізь серпанок з усмішечкою вдивлявся в лице Сорокіна й захоплено думав:
«Який прекрасний витвір холуйства й мерзоти. Дійсно, Господи, ділам твоїм несть кінця».
– Я, Сорокін, бажав би з вами побалакати про одну серйозну, поважну, навіть почесну й відповідальну справу, – почав, нарешті, Ерґе, спокійно, нарочито суворо підкреслюючи кожне слово, – мені здається... що ви... може, єдина людина... серед нашої еміграції, з якою можна... побалакати з приводу цієї справи.
Сорокін не встигав ковтати клубки дразливої слини, від напруги його нерівне вугрувате лице взялося буряковим кольором. Давлячись слиною, він белькотав:
– Я від щирого серця дякую за таку честь з боку найгеніальнішого винахідника й гадаю...
Ерґе, не слухаючи, перебив його патяканину:
– Ще раз підкреслюю, справа відповідальна й поважна. І, аніж розповідати її, я мушу взяти з вас слово, що те, про що ви почуєте зараз від мене, можуть почути лише люди з мого дозволу й вибору.
– О, пан Ерґе може цілком покластись на мене, як відомо... – забелькотав знов Сорокін.
– Добре, – спокійно перебив Ерґе, – покінчено. Я вірю вам (Сорокін облизнувся). Справа така: мені потрібні зараз декілька людей надійних, мужніх, таких, щоб добре знали Росію й кожної хвилини могли з мого наказу виїхати за кордон. Ви мене, гадаю, зрозуміли?
Ще б пак Сорокін не зрозумів. Чого б тоді вартий був би Сорокін. Панові Ерґе просто треба декілька досвідчених шпиків. Пахне грішми. Сорокін не помилився! Але треба користуватись моментом. Такі моменти чимдалі рідшають. Треба як можна більше гребонути доларів.
Ерґе не зводив очей зі свого співрозмовника. І Сорокіну важко було під цим поглядом змінити свій готовний вираз на вираз, що б говорив: ой важка, пане Ерґе, справа, ой як важко знайти за наших часів таких людей.
Сорокін роблено зітхнув, звів догори свої дрібненькі оченята, ніби замислився над важким нерозв’язним завданням.
Важко було довго зберегти задумливість і роблену напругу, бо гострі очі Ерґе безжально кололи лице. Згодом Сорокін винувато глянув на інженера й нахабно, а разом і боязко прошепотів:
– Пане Ерґе, справа не легенька. Але я всім, чим зможу, допоможу. Потрібні великі гроші.
Ерґе суворо спинив:
– Від цих турбот я вас звільняю.
Сорокін боязко усміхнувся (йолоп, та так же клієнта образити можна) і, щоб виправити свою необачну легковажність, прихилився ближче й таємно понизив голос:
– Хай пробачить мене пан Ерґе, я зовсім забув за Пауля. Ви чули це ім’я? Ні? Дивно. Це його кличка. Дійсне його прізвище Брауде. Це молодий невловимий чорт. Двадцять років, із усіх кампаній виходить чесним і сухим, знає десять мов, Росію вивчив, як свою краватку. З обличчя янгол, першокласний боксер, стрілець, плавець. Єдина вада – дорогий. Розкидає гроші, що твоє сміття – вередливий. Але він зможе вам організувати таких молодчиків, що зможуть мовчати на вогні, у нього величезні зв’язки за кордоном, – Сорокін ще дужче знизив голос і майже побожно промовив: – Польська дефензива пропонувала йому постійне місце, він у них своя людина, – Сорокін хихикнув. – Розповідають, одного разу поляки затримав його, допитували, допитували – мовчить, хоч би слово. Мовчить день, мовчить два, викликають начальника прикордонної охорони, заходить він, подивився та як скрикнув: «Пауль, чорт тебе подери, яким чином?», та й давай обніматись та чоломкатись.
– Завтра цей Пауль зможе в мене бути?
– Гарантую двісті доларів, що він буде тут.
– О сьомій годині вечора я чекаю на його. Точно.
Ерґе підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що і гість мусить підвестись. Сорокін зрозумів і готовно виструнив своє довге тіло.
Біля дверей Ерґе навіть руку подав. Сорокін від щастя зашарився й вигнувся вужем.
– На все добре. Завтра о сьомій годині вечора тут.
Сорокін пробелькотав, щось подібне на те, що панові Ерґе не варто нагадувать, раз Сорокін пообіцяв, то будьте певні, він того Пауля зпід землі витягне.
* *
*
Першого жовтня мало відбутися відкриття «Колумбії», найаристократичнішого ньюйоркського мюзикголу. За два місяці до відкриття велетенські світлові реклами Бродвею коротко сповіщали: