Він тоді ледве не збожеволів з радости – це ж було майже чудо. Важко надзвичайно, навіть неможливо витруїти все з пам’яті. Каторга перетворилася на якесь безмежне, ясне щастя. То були чи не найяскравіші два роки в його житті, за них не вагаючись віддав би десяток звичайних.
І потім враз другий вчинок, що межує з божевіллям. Зустріч (однаоднісінька зустріч) з чужою людиною, яку вперше побачила в житті, людиною звичайною, пересічного рівня, і все полетіло шкереберть, як диктова дитяча будівля. Як він міг розцінювати цей вчинок там, у тайзі? Було вражіння, подібне до важкого й страшного сну, коли підсвідомо з нетерплячкою чекаєш його кінця, щоб полегшено зітхнути. Кінця не було.
Знайомий упертий біль почав стискувати скроні, ніби від перевтоми. Марич стояв нерухомо, сліпо пославши зір за вікно.
У двері хтось м’яко стукнув. Марич не чув. Стук пролунав удруге, далі втретє, вже дужче й нетерпляче.
Марич нервово здригнув, ніби зо сну, і круто повернувся до дверей.
– Заходьте!
Двері м’яко розчинилися й з Маричевого рота ледве не вихопився вигук. Він простяг руку, нахилився всім тулубом уперед і хрипким, зламаним голосом схвильовано запитав:
– Ґіна?..
* *
*
Вечірній чай професор Валентин Андрійович Горський, завжди пив у кабінеті за робочим столом, перед купою книжок, паперу, листів і газет.
Клавдія Марківна ставила шклянку бурштинового пахучого чаю біля ніг мусянжевого гладіатора і, м’яко ступаючи, покидала кабінет.
І завжди професор привітно, поверх окулярів, дивився з усмішкою на знайому процедуру, і, улучивши хвилину, коли сорокалітня подруга пускала шклянку, вдячно, з ніжністю торкався губами її руки.
Клавдія Марківна закоханою посмішкою відповідала на подяку свого «хлопчика» (звичка далекої юности) й щасливо тихо причиняла за собою двері. Професор лишався на самоті.
Стрункий, мускулястий гладіатор (ювілейний подарунок Академії) високо тримав лампу в руці, а великий блідожовтий абажур рівномірно й м’яко розсівав на стіл світло, і професор, випроставши ноги, відпочивав після трудового дня, проглядаючи денну кореспонденцію.
Це звичка, що встановилася протягом довгих років.
Зривати обов’язково увечері аркушик відривного календаря й з насолодою перечитувати його зміст (від шаблонового меню до невдалих афоризмів) – теж звичка, що лишилася з дитинства.
І сьогодні професор розмішав цукор у шклянці й простяг руку до календаря.
На сіренькому подіркуватому аркушикові над чорною цифрою 26 стояло слово «вересень», а знизу «понеділок».
Далі аркушик з претензією на сучасність пропонував низку імен (Гайка, Трибун, Мажор, Рева, Люція) і повідомивши, коли саме сходить і заходить сонце, аркушик пропонував перевірити номери облігацій, мовляв, чи не виграли ви часом, громадянине, 10.000 карбованців?
Професор перевернув аркушик і зупинив очі на невеличкій нотатці під заголовком: «Цікаве явище».
Прочитавши замітку, Горський несподівано одкинувся на спинку крісла й застиг, пославши зір кудись у куток кабінету.
Спокійне обличчя оповила глибока важка задума й високе чоло вкрила мережа глибоких зморшок. Професор Горський сидів отак недовго, згодом підвівся й почав міряти кабінет розміреним кроком.
І щодалі, то частіше й нервовіше ставали його кроки – професор хвилювався, й вже давно важку задуму розвіяла натхнена й збуджена думка. Згодом він зупинивсь перед шафою й витяг з полиці охайно складену купку папірців.
Так його застала Клавдія Марківна. Побачивши шклянку непочатого чаю, стурбовано запитала:
– Голубчику, а чай?
Думи професора Горського на цей раз були так далеко від шклянки чаю, що він не добрав запитання своєї дружини:
– Що, Клаво?
– Чай, кажу.
– А... чай.
Професор обережно поніс пакунок до столу.
Клавдія Марківна побачила давно знайому купу, турбота й неспокій майнули їй в добрих очах. Вона з тихою покорою скорботно вимовила:
– Ти знову, голубчику?
Професор мовчав і, схиливши голову, суворо розгортав пакунок. Захоплений і збуджений думкою, він не помітив, як Клавдія Марківна поставила на стіл нову шклянку з гарячим чаєм.
Друга шклянка бурштинового чаю холонула непочата й забута.
* *
*
Сталося так, що десяток календарних рядків роз’ятрили хвилюючу й улюблену професорову мрію, і не просто собі мрію, що тихо приходить собі в час відпочинку й заспокоює як бром, а мрію, що вже п’ять років невідстанно переслідує і, як настирлива ідея, не дає спокою.