– Відкриття осіннього сезону «Колумбії» відбудеться першого жовтня.
За півтора місяці всі газети кричали, що в «Колумбії» на відкритті сезону діятиметься щось грандіозне й нечуване.
За місяць до відкриття в газетах з’явилися статті відомих театральних критиків, сотні гумористів писали спеціальні гуморески, гучномовці щодня повідомляли програму відкриття й біографії акторів.
За тиждень до відкриття газети рясніли портретами акторів і акторок і завели спеціальні розділи під заголовком: «Думки видатних людей Америки про відкриття сезону в «Колумбії». Тисячі репортерів полювали на видатних жінок Америки, на багатющих банкірів, на міліардерів, щоб хоч два слова почути від них про цьогорічне відкриття «Колумбії». За три дні адміністрація «Колумбії» втнула веселий трюк, оголосивши, що вона довго міркувала над програмом відкриття й, врахувавши зацікавлення дорогих своїх відвідувачів, їй зробилося соромно за свою неповагу до любих гостей і вона, скликавши екстрену нараду, вирішила, щоб якнайбільше догодити шановним глядачам, якнайліпше віддячити за увагу й турботи, ухвалила кардинально змінити попередньо намічений програм і о 5й годині ранку накреслила новий, в десять разів більший, у десять разів оригінальніший, блискучіший, яскравіший, веселіший.
Адміністрація мала цей програм піднести глядачам, як сюрприз. Це мало успіх. Три дні «Колумбію» штурмували тисячні натовпи, а ціни на квитки підскочили до нечуваних розмірів.
Першого ж жовтня кінчався строк і Маричевої командировки, й він мусів покидати НьюЙорк.
* *
*
Ще зранку всі речі адміністрація відправила в порт, формальності з документами оформили зарані, так що до відходу пароплава в Марича лишалось чимало часу. Цей відтинок часу він наважився віддати останній зустрічі з Ґіною.
Марич боявся цього моменту, силкувався не думати про нього, гнав від себе всі думки, що хоч чимнебудь могли нагадати його минуле, знав, що сьогодні він мусить поставити над минулим крапку, й чи буде болюче це, чи ні – байдуже, – повороту немає.
Він хотів уявити собі, як відбудеться ця остання зустріч, як він одверто скаже їй просто – «прощай», кріпко потисне руку. Але як тільки він починав про це думати, думки робилися неслухняними, не хотіли ніяк коритися виготованому планові, починали малювати зовсім іншу картину прощання, ніжну, болючу, хвилюючу.
Марич стискав зуби. Яка глупота. Ніби дві людини сидять в ньому, ворожі й непримиримі, намагаючись обдурити одна одну.
Тоді він пішов на хитрощі. За дві години до відходу пароплава рішуче підійшов до телефону. Як тільки простяг руку до апарату, задзеленчав дзвоник. Здивовано подумав: «хто ж може дзвонити?»
– Алльо!
Лице зблідло, потім рожеві плями пішли по щоках. Впізнав знайомий голос. Голос Ґіни згучав біля вуха далеким нелюдським шепотом.
– А знаєте що? Я хочу бачити вас. У нас сьогодні відкриття, маю зайвий квиток, звичайно, ви зможете бути?
– Ні. Я сьогодні їду, – промовив і не впізнав свого голосу, ніби хтось відповідав за нього глухо й нерівно.
Рурка мертво мовчала. Чути стало особливий, що іноді може злякати, шелест тиші. Знов промовив глухо:
– Пароплав відходить у 5.20, я буду чекати на вас.
Рурка мовчала. Даремно напружено вслухався. І лише згодом несподівано прошепотів чийсь голос:
– Міс Марич, ви така бліда, вам зле?
* *
*
Марича крутив на пристані водоворіт людського натовпу. У повітрі цупко сплелися роздратовані вигуки, слова прощання, накази команди, рев сирен.
Важкий океанський велетень «Мажестик» важко сопів і нервово здригував. Півгодини тому порожня палуба вже гаморіла людськими голосами, люди перехилялися за борти палуби; складали рупором долоні:
– Джо, хлопчику мій, не сумуй!
– Фіфі, нащо ховаєш очі, айайай, хіба можна плакати!
– Я надішлю телеграму!
– Джо, хлопчику мій, слухайся маму, шануйся!
– Ключі в комоді, ключі в комоді!
По той бік пароплава лежала Гудзонова затока, густо всіяна катерами, паромами, яхтами. Туди ніхто не повертав зору, очі всіх були прип’яті до пристані.
Марич, заштовханий неспокійним, роздратованим натовпом, не помічав гамору й метушні. Щохвилини виймав годинника, дивився, не помічаючи цифр на циферблаті, й повторював сам собі вперто й суворо:
– П’ятнадцять хвилин, п’ятнадцять хвилин.
Стрілка спокійно й невблаганно перейшла вже давно – п’ять. «П’ятнадцять хвилин, п’ятнадцять хвилин, – нервово вистукувала думка, – п’ятнадцять хвилин».
Перший сигнал підсилив гамір, метушню й напруженість. З трьох чорних димарів пішов шматками, схожий на бавовну, пухкий дим.