– Хто?
– Телеграма й гроші.
– Кому?
– Горському.
Здивовано перепитав:
– Горському?!
Знизу спокійний і байдужий голос потвердив:
– Еге ж, Горському.
Прожогом метнувся відчиняти двері. Низенький вусатенький опецькуватий листоноша, ховаючи під козирок очі, простяг телеграму. Аскольд прочитав раз, прочитав удруге, не вірилося, прочитав утрете:
«Експедиції потрібний кінооператор Негайно першим потягом Москва Метрополь 20
Горський»
Листоноша пішов, Аскольд причинив двері, витяг з кишені жужмом гроші і, прикусивши горішню губу, застиг розгублено серед кімнати. Стояв з хвилинку, не більше. Стріпнувся, перелічив гроші, старанно заховав у кишені, замотався по кімнаті, не знаючи за що насамперед узятися. Покінчено! Звичайно, він їде!
* *
*
– Йолопе, дурило, якого світ уперше бачить. Бирка придуркувата, що ж ти думав?!
Цими красномовними епітетами заклопотаний і спітнілий Аскольд нагороджував сам себе.
Харків свіжий, незакурений, ще вогкий від нічної прохолоди, з вимитими хідниками, ніжився, жмурячись тисячами вікон проти ранкового сліпучого сонця. Розмаїтий натовп Свердловської вулиці (вулиця вже гаморила й була сповнена шумом, гулом і брязкотом) чинила справжній опір навантаженому операторові.
Він вигинався вужем, обминаючи перехожих, зіскакував з хідника на брук, дріботів по нерівному камінню (проклятий рудий чемодан заважав широко ступати!). Знов вертав на хідник, штовхав перехожих, кидав на всі боки «пробачте, прошу» і чув услід: «нахаба, вайло». Згадуючи, що зараз трохи не вісім ранку, що потяг відходить точно о дев’ятій, що квитка в кишені немає, а Майя... (дорога люба Майя нічогісінько не знає про від’їзд), Аскольд ладен був кинути на брук чемодан і навіть дорогий забинтований «Септ» і одляскати себе по щоках.
«Роззява ж, – картав у думці себе, – мордуватися всеньку ніч і нічого не зробити, напхати у чемодан непотрібного мотлоху й лише о сьомій годині ранку згадати про Майю й квитки!» Аскольд злісно куснув губу й люто скрипнув зубами: «Учора про Загс розпинався, солов’єм співав, а сьогодні, не попередивши майже, тікає з міста».
Біг і шукав очима телефонного автомата. Біля аптеки зупинився, загородив на мить чемоданом вузенький хідник і ледве проштовхнувся у вузькі двері. Схопив рурку й дико й нетерпляче зарепетував:
– 6053! Товаришко, 6053! Що?! Зайнято! Ооох!
Протиснувся назад і знов подався вулицею. На ходу тихенько кляв важучий чемодан, зарані сипав на всі боки пробачення, наперед знаючи, що почує все те ж: «нахаба» і «вайло».
Пробігаючи повз вітрину з годинником, косо, одним оком боязко зирнув на стрілки й раптом відчув, як по гарячій мокрій спині війнув холодок – пів на дев’яту!
Бухнув на вогкий асфальт чемодан. За рогом у цю мить метнувся чорний таксомотор. Аскольд дико, не своїм голосом, як людина, що гине, гукнув:
– Таксі!
Машина готовно повернула до нього, ввічливий з риженькими вусиками шофер ловко відхилив дверці.
– Куди?
– Вокзал.
Риженькі вусики наїжачились, привітні карі очі сховалися під лоба й колюче оглянули Аскольда з ніг до голови.
– Куди?!
– Вокзал.
– Ти що, з Сабурки?
Машина затремтіла, чмихнула бензином під ноги, рвучко зірвалася з місця й подалася вздовж вулиці.
Деякий час Аскольд ошелешено дивився услід чорному таксі, а коли підхопив чемодан і рвонувся далі, густо почервонів, – тепер тільки зрозумівши злість шофера. Зараз же за рогом вулиці сірів вокзал.
Аскольд вагався. Праворуч чорна рука, випнувши пальця, вказувала: «Телефонний автомат», ліворуч топталася щільна й довга, сердита, зла черга до каси. Перемогло, як і треба було чекати – кохання. Тремтячими пальцями він ніяк не міг попасти гривеником в тоненьку щілинку автомата.
– 6053! Товаришко, будь ласка, 6053! Що? Дякую! Майюся. Я! Де? На вокзалі! Люба, зараз, зараз же негайно. Не питай, негайно! Московський перон!
Аскольд почув, як незрима вага зсунулася й впала з його плечей. Легко схопив чемодан (любий, дорогий рудий чемодан). У голові майнула блискуча думка. Нащо черга, позачергово! Стійко, Аскольде Петровичу, п’ятнадцять хвилин у вашому розпорядженні.
Знайшов очима сірий з зеленою смугою кашкет агента. Миттю був біля нього.
– Позачергово.
Агент байдуже пройшовся зором по одежі.
– Документи?
Прочитав телеграму. Вона не справила, на жаль, належного вражіння. Агент сказав в’яло:
– По телеграмі не можна. Надо документи з печаткою.
В очах у нього на хвилину майнуло: «багато вас таких з телеграмами».