Аскольд зрозумів, що наткнувся на упертого й програє бій. Хотів сказати якесь страшне слово, але ніяк не міг підшукати.
– Це ж наукова командировка. (Але пізно, не так треба було, програно).
Агент уперто два рази хитнув головою:
– Не можна, сказав, значить не можна.
Знайомий уже холодок пройшовся знов по спітнілій спині. Розгублено й ошелешено озирнувся навколо, шукаючи підтримки. Збоку зустрів привітні незнайомі очі, що пильно вдивлялися в його лице.
Незнайома людина з молодим чисто виголеним лицем, у сірому коверкотовому костюмі і фетровому м’якому брилі, наблизилася до Аскольда.
– Пробачте, товаришу, вам до Москви?
– Так, до Москви.
– У мене зайвий квиток, товариш мусів зі мною їхати, та захворів.
Незнайомий показав великий зелений квиток міжнародного вагона. Аскольд почервонів – розгубився:
– Але ж у вас купе міжнародного, а я бажав...
– Я віддам його, як звичайний, за тринадцять.
Мить Аскольд вагався. Зауважував – шахрайство, чи ні? Але ні! Каже вголос, спокійно, збоку агент стоїть. Аскольд витяг гаманець.
Гамір вокзалу переборов пронизливий дзвоник і вусатий, схожий на моржа черговий, широко розтуляючи рота, товсто загудів:
– Пеерший дзвоник – Білгооород, Кууурське. Оре– еел. Тууула... Москва, – і вже тихіше додав: – Поїзд стоїть на первім путю.
Аскольд похапливо простяг гроші:
– Прошу.
Незнайомий байдуже відхилив руку:
– Потім. Ми з вами ж в одному купе, поспішайте, дайте допоможу.
Аскольд зі своїм рятівником подалися до першої платформи.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Гостро засюрчав свисток, йому готовно відповіла потужна горлянка чорного паровоза. Поїзд здригнув. У кінці перону з вокзального лабіринту вибігла дівчина в білому. Аскольд повис на сходах, випнувся усім тулубом наперед.
– Майя, Майюся!
Потяг випростався, брязнув буферами – рушив. Дівчина враз зупинилася, лице їй пересмикнула злість.
Аскольд, вимахуючи рукою, гукав:
– Майя, Майюся! Телеграма... Негайно їхати. У Загс зараз же, як тільки пооовернуся.
Він ще щось кричав, але голос губився у шумі коліс і до дівчини долітали лише розірвані незрозумілі уривки.
Перонний натовп стооко здивовано й нахабно дивився на дивну сцену. Потяг, вигинаючи зелену спину, швидко зникав за вокзальними будівлями. Дівчина тихо рушила в кінець перону. Злість поволі танула на обличчі. Зажура, перевита болем, заволікала її темні очі.
Дивилася услід потягові скорботно й суворо. А коли дійшла кінця, стала й сказала:
– Божевільний, любий мій...
* *
*
В романах автори, показуючи читачеві героя, припустімо, через півроку після психологічної драми, завжди глибокодумно зазначають, що герой надзвичайно змінився, нові зморшки лягли на його шляхетне чоло, а очі вилучають сум і скорботу.
На жаль, а може на радість, дорогі читачі, про Марича цього не можна сказати. Ми лишили його поза нашою увагою з першого жовтня минулого року, а зараз початок травня, але за цей час він ані трішки не змінився. Високе чоло його не вкрилося новими зморшками, очі не вилучають суму й скорботи. Ніколи сумувати, ніколи вилучати скорботні проміння, бо всю істоту наллято лоскотним напруженням і силою.
З третього поверху «Метрополя» видно радісну, шумливу площу. Сонце топить останні купки зчорнілого снігу. Видно радісних (від весни й сонця) перехожих, видно, як на деревах метушаться граки, а на дахах, хоробро розпустивши крильця, стрибають войовничі горобці. На хідниках денеде вже мерехтять картаті сорочки на задьористих фізкультурниках.
Площа раділа запізнілій московській весні, не радів лише Марич. Він стояв біля широкого вікна, напруживши думку, перевіряв – чи все зробив він, що зранку накреслив собі. «Здається, все, – вдесяте думав він, – зброя, одежа, приладдя, їжа... їжа... Що ж ще... Здається все. Так, все. Аби Валентин Андрійович упорався, й рушати».
Унизу на вулиці висока знайома постать, тримаючи під руку жінку, перебігла трамвайну колію, заклопотано, широко крокуючи (супутниця ледве встигала дріботіти за своїм кавалером). Обоє зникли біля центрального під’їзду готелю.
Марич упізнав постать Горського й пішов назустріч до ліфту. Останніми днями учень і вчитель, заклопотані справами експедиції, без слів розуміли вчинки один одного і в розмові їх майже відсутні були запитання.
Охайно підстрижений, з підрізаною, підголеною борідкою, професор Горський здавався ще вищим і сухішим. Пропустивши вперед мовчазну Клавдію Марківну, він ніби знав, що Марич зустріне його й ще з порогу ліфту діловито повідомив: