– Усе гаразд, можна рушати.
– У мене теж все готове, але телеграми від Аскольда ж немає.
Горський роздягся, став серед кімнати й на хвилину замислився, поглядаючи поверх окулярів за вікно. Марич вичікував.
Вчений дивився на ясне небо з білими табунцями хмарок, на залляті сонцем дахи Москви й згодом незадоволено мотнув головою.
– Затримали нас, ех, затримали. Бач, що робиться? Весна. Сьогодні ж треба рушати, бо все до біса піде. Аскольд хай доганяє.
Горський поглянув на здивоване обличчя свого помічника; той ніби питав: «як це так доганяє?», і, посміхнувшись, звернувся до дружини:
– Клавусю, дорогий Віктор Миколайович не знає Аскольда, – і, повернувшись до Марича додав, – уявіть собі істоту, в якої при слові «подорож» починає текти слина, рефлекс, так би мовити. Ми лишимо йому листа... А то доведеться обійтись і цей раз без оператора.
Професор знов задумливо поглянув на ясне весняне небо.
Так, треба поспішати, бо буде запізно. Весна запізнилася й треба вирахувати не то що дні – години. Професор згадав далеку Ангару, тисячі кілометрів простяглися в далину і тисячі дрібних перешкод ще зустріне експедиція. Ось такі дрібненькі перешкоди ввесь час лежать під ногами. То ж вони дотримали його до самого травня в Москві, коли треба давно вже бути, принаймні, хоч в Тайшеті.
Гроші, терміново асигновані ще в березні, якимось робом установи умудрились видати лише вчора, й то половину, й лише сьогодні – решту.
Клавдія Марківна сиділа в кутку, примостившись на великому пакункові, мовчазно й тоскно дивилася на свого любого «хлопчика».
Разом з надмірною любов’ю вона почувала біль і хвилювалася більше за нього. Ці хвилювання були болючіші й неспокійніші за хвилювання вченого. І ось зараз, коли він радіє з перемоги, вона тоскно думає, що там десь у тайзі, за тисячі кілометрів від людського житла, він буде самовіддано тратити рештки свого здоров’я, може, в бруді, в холоді, і голодний, забувши навіть про неї, а вона в той час буде самотньо просиджувати довгі вечори в порожньому кабінеті. Боязка ревність тисла тихо серце – очі заблищали слізьми. Горський глянув на жінку й, помітивши сльози, хутко підійшов, ніжно обнімаючи, здивовано промовив:
– Клавусик, хіба можна плакати, наша взяла, ти зрозумій: по Азіятський Аероліт їду, – й хустиною почав ніжно витирати сльози.
Так їх застав Марич, що вийшов замовляти вантажників.
– Бач, на старість літ милуємось, – усміхнувся Горський і жартома запитав: – А скажіть, Вікторе Миколайовичу, й за вами хтось слізки лити буде?
Марич у відповідь похмуро посміхнувся.
* *
*
Аскольдові перший раз у житті довелося їхати (й так несподівано) в міжнародному вагоні.
Він силкувався не проґавити жодного руху незнайомого громадянина й з точністю до одної сотої мистецьки копіював їх. Та як же ти в біса не копіюватимеш, коли навколо тебе все блищить, вилискує, а ти не знаєш, як його ступнути.
Розглядаючи великі люстра, м’які канапи, електрику, умивальник, зручні полиці, Аскольд здивовано й щиро думав: «Чого тільки доходить наука й техніка».
А товариш вже спокійно роздягся, кинув на поличку недбалу валізку й, закуривши цигарку, привітно звернувся до нього:
– Може, ми познайомимось?
Аскольд заметушився, почервонів, швидко забалакав, стиснувши простягнуту руку:
– От йолоп, так закрутився. Аскольд Горський.
– Павло Самборський. У Москву?
– Так.
– У справах яких?
– Власне, не в Москву. У Сибір. У Москві мушу пристати до експедиції як оператор. Може чули, експедиція розшуку Азіятського Аероліту.
– Звичайно, чув, прекрасна ідея, заздрю вам.
– А ви москвич?
– Як вам сказати, – і москвич і ні.
– Цікаво. А де ж працюєте?
– Я роз’їзний кореспондент «Наукової Думки», оце з Сванетії вертаю.
– Аа, – зрадів Аскольд, – значить, і ви перелітна пташка?
– Як бачите. – Самборський підвівся, одяг піджак і запитав: – Звичайно, не снідали? То, може, до ресторану підемо?
Аскольд покірно й радісно згодився. Йдучи позаду ставної фігури свого нового товариша, що так щиро й безкорисно врятував його, Аскольд остаточно з властивою йому щирістю й легковажністю порішив, що молодий журналіст хлопець свійський, у доску, й взагалі найпрекрасніша людина у всесоюзному масштабі.
У ресторані Самборський зайняв затишний куточок і, взявши до рук меню й картку вин, лукаво запитав Аскольда:
– Ви як, перед сніданком по чарчині коньячку, а? Я грішним ділом того... трохи іноді. Згода?
Аскольд погодився.