– Прошу, будь ласка, які покої займає експедиція професора Горського? – звернувся оператор до швайцара. – Я учасник експедиції – оператор, щойно прибув з Харкова.
Швайцар поважно оглянув поверх окулярів Аскольда, примружив очі, ніби щось пригадуючи й по павзі байдуже відказав:
– Так що, професора Горського немає, запізнилися ви. Учора експедиція вирушила з Москви.
У Аскольда по спині проповзла хвиля холоду й він здивовано розтулив очі.
– Як же так, а я?! – безпорадно і наївно спитав він швайцара.
Той посміхнувся й знизав плечима:
– Хто його знає, як хочете. Та тут вам десь і лист, здається, є.
Аскольд хижо схопив руденького конверта, похапцем роздер і нетерпляче уп’яв очі у дрібно списані рядочки знайомим почерком.
«Аскольде!
Ми мусіли рушити без тебе, бо нема змоги більше чекати. Якщо прибудеш до Москви й маєш силу і охоту – негайно рушай услід за нами. Коли згоден доганяти, телеграфуй на ст. Тайшет на ім’я експедиції, у Кежмі ми тебе чекатимемо день.
В. Горський
3/V Москва.
Прочитавши це коротеньке повідомлення, Аскольд і на цей раз зітхнув, але вже радісно й полегшено, як людина, що вивернулася з неприємної історії. Не було б щастя, та нещастя підвезло. Оператор надибав очима телефон і кинувся до нього:
– Станція! 2123. Дякую. Галло! Самборський? Ні? Добре. Перекажіть: буду о третій рівно. Завтра рушаємо в дорогу. Скажіть – Аскольд дзвонив – він знає.
* *
*
Аскольд звернув з Мусянжевого мосту й пішов ліворуч уздовж балчугського берега, час од часу зазираючи в папірець з адресою квартири Самборського.
Минувши будинків десять, зупинився перед червонуватим неохайним триповерховим будинком. Будинок, очевидно, давно не відчував на своїх мурах мулярських щіток і вапна, стояв полупаний і потертий погодою, величезні, подібні до лишаїв, плями густо сіріли на його фасаді.
Унизу над широкими – як у пральнях і подібних установах, дверима потерта й брудна вивіска повідомляла, що чоловічий швець Пінхус Мейзман шиє чоловічі костюми.
Аскольд зупинився, поглянув на папірець і сказав сам до себе:
– Будинок 10, кв. 6. Так точно – 10, 6.
І, постоявши ще трішки, рішуче попростував до широких дверей.
У широчезній, поділеній невисокими диктовими стінами, подібній до лабіринту залі Аскольда зустріла невисокого зросту дівчина, червонощока, руденька. Вона мило посміхнулася й попередила його:
– Вам до Павла Миколайовича Самборського? Прошу. Він казав, що ви завітаєте.
Аскольд і собі відповів теплою посмішкою.
– Дякую. До нього.
– То ви, мабуть, дзвонили?
Дівчина повела його до кімнати Павла.
У невеликій кімнаті з м’якими канапками горіла електрика (вікно приміщення дивилося в темний вузький прохід), Самборський схилено стояв над великим шкіряним чемоданом.
Він моторно повернувся до Аскольда й радісно загукав:
– Усе владнав, хоч зараз до твоїх послуг. Редакція руками і ногами за. А в тебе як?
– Добре. Але, друже...
Самборський жваво попередив:
– Ми спізнились.
– А ти звідки знаєш?!
– Ого, та це ж уся Москва знає.
– Я застав лише лист, ти згоден доганяти?
– Для чого ж тоді я свій такелаж лаштую? – По цьому Самборський, помовчавши трохи, нерішуче запитав: – Але знаєш, Аскольде, у мене до тебе запитання. От скажи, ти певний, що дядько нічого не матиме, що ми прибудемо вдвох. Одверто скажи?
Аскольд, удаючи байдужого, спокійно мотнув головою:
– Отаке! Пусте! Коли хочеш, я тебе, крім журналіста, ще як і свого помічника одрекомендую. Згоден?
Самборський засміявся:
– У такому разі лапку, – і, потиснувши руку, додав: – А тепер мушу повідомити, що... на відважних і сміливих мандрівників Аскольда Горського й Павла Самборського чекають друзі, що жадають останній день разом пообідати, а можливо, й...
– Як, друже?! – здивувався Аскольд і, окинувши зором ставну фігуру Павла в блискучому білому комірцеві й свою (бачив у люстрі) у косоворотці, у пом’ятих сіреньких штанях, простоволосу, почервонів і замотав головою. – Якось то незручно. Бо я, бач...
– Пусте, прошу до їдальні. – І, обнявши легенько за плечі Аскольда, повів з кімнати знов у залу, поділену диктовими стінами, а звідти темним, довгим коридором до їдальні. У кінці коридору Павло штовхнув рукою кудись убік, і Аскольд розгублено зупинився на порозі просторої кімнати.
Червоний, засоромлений, розгублено ввійшов Аскольд у кімнату, збентежений вкрай присутністю незнайомих літніх людей, що сиділи за довгим столом, заставленим тарілками, закусками, пляшками вина, очевидно, чекаючи на них.