Десяток сіреньких нескладних рядочків нагадали про таємничу, ще ніким нерозгадану подію, що скоїлась двадцять років тому в глухих непролазних таєжних хащах Азії.
... 19... року, тихого ясного ранку, сейсмографічні нерви сибірських обсерваторій несподівано тривожно затремтіли й почали креслити загрозливі ламані лінії. Якась могутня сейсмічна хвиля валом покотилася по земній кулі. Сейсмографи без кінця креслили ламані лінії – вісники землетрусу.
Але то був не землетрус. З глухої факторії Вановар бачили, як на тайгу налетів велетенський вогняний шквал і грохнув страшним вибухом.
На мить на землю впала темрява, її розкололи вдари грому. Здригнула земля, й за хвилину стало тихо й знову ясно, і тільки десь далеко в таєжних нетрях палахкотіла грандіозна пожежа. На сотні кілометрів навкруги в Бодайбо, Томському, Усинському чути було далекі, глухі, потужні туркоти грому, й вікна будинків з дзенькотом падали долу.
Сумніву не було – то з незміряних глибин космосу в тайгу впав велетенський, нечуваний в історії людства по силі й розміру аероліт.
Тунгуські поети склали дивні легенди про страшного й могутнього бога вогню, що розгнівався, налетів на землю, розметав і спопелив похмуру тисячолітню тайгу й зарився в трясовину, заборонивши ступати за межі його страшних володінь...
Оце все, що знав професор Горський про Азіятський Аероліт.
Сотні кореспонденцій, що посипались до Академії по цій події, переказували одна одну й приблизно вказували місце, де впав аероліт: недосліджений ще район Підкаменної Тунгуски.
Канонадний 14й рік, зрозуміло, відволік увагу від Азіятського Аероліту, його падіння в порівнянні з канонадами круппівських гармат – було все одне, що рівняти дзвінчання оси й гул пропелера.
19... року професор Горський, перегортаючи архів метеорного відділу Академії, натрапив на пожовклі, старанно підібрані старі кореспонденції й газетні вирізки, зв’язані у товстий пакунок (то була Справа «Азіятського Аероліту») і кинувся на розшук вже окутаного в легке мереживо легенд небесного каменя.
Мрійний фанатик науки був надзвичайно здивований, коли йому відмовили в коштах й подивилися на нього, як на не зовсім здорову людину.
Милий наївний професор ніяк не міг збагнути, що республіці року двадцятого було не до аеролітів. Стиснута з усіх боків залізним кільцем інтервенції, республіка йшла на останній рішучий бій.
«Ну, тоді – хай, він згоден. Але зараз, чому зараз так багато перепон? І завжди прокляте слово «бідність» – стоїть непохитним муром. Невже республіка така бідна, що не може асигнувати кошти на експедицію? Він же просить небагато, всього лише кілька тисяч».
Професор непорушно й мертво сидів, схилившись над знайомими до дрібниць матеріалами.
Потім важко одсунув од себе пожовклі аркуші й притулився до м’якої спинки. Пригадав, як п’ять років тому з провідникомтунгусом вийшов з Тайшету й ледве не досяг Великої Трясовини, де без сумніву впав аероліт.
Професор відчув, як ураз підвелося в грудях уперте молоде бажання.
Хай його чорт забере, Горський таки своє візьме!
Завтра ж у наступ. У рішучий наступ. Професор потер сухі холодні долоні, підвівся з крісла й пройшовся до вікна.
У наступ!
За вікном мрячіло сіре ленінградське небо й від вуличних ліхтарів випромінювалися косі мерехтливі веселки.
Професор знову потер руки й уголос промовив:
– У наступ!
Клавдія Марківна не спала, як чоловік зайшов до відпочивальні, він нахилився, поцілував у чоло, подумав трохи й тихо спитав:
– Клавуся, не пригадаєш, коли саме Віктор Миколайович виїхав до Америки?
– Місяць тому.
– Дякую. Ти завтра нагадай мені, щоб я листа написав, добре ?
* *
*
І скажуть таке, що людина в сорок (з гаком) років не здатна бігати, метушитись і помолодечому горіти!
Коли б усі петлі й кінці, якими професор Горський змережив останніми днями сувороплановий Ленінград, зміряти й скласти докупи, вийшов би чималенький відтиночок, завдовжки не менш як у сотню кілометрів.
Усі установи вітали наміри дорогого Валентина Андрійовича, захоплено ахали, а коли він розповідав про таємничий «небесний камінь», ледве не ляскали в долоні, але, як тільки він починав натякати від імени Академії про кошти (що їх, на жаль, мовляв, не має Академія), всі на диво однодушно запобігливо ахали й казали: «ах, який жаль, що у наших кошторисах не передбачено цих сум».
Тричі скликала комісія експедичних досліджень збори. Говорили про негайність справи, про потребу експедиції, про світове наукове значення цієї справи й тричі, дійшовши до проклятого слова «гроші», президія безпорадно розводила руками, знизувала плечима й не знала, що ж їй робити.