Жінка ще раз пильно оглянула гостю й вже прихильніше відказала:
– Містер Сорокін має швидко бути вдома. Ви можете зачекати в його кімнаті.
Діставши згоду, господиня повела Ґіну коридором до кімнати Сорокіна.
– Ось, прошу, сюди, я зараз запалю світло.
Господиня вийшла. Ґіна усміхнулася їй вслід і нехіть почала розглядати небагаті покої.
Розглядаючи фотоетюди на стіні, дійшла до старого письменного столу з заляпаним атраментом сукном. На столі неохайною купою запорошені лежали клапті списаного паперу, книжки, журнали, пожовклі газети. З боку важкого мармурового приладдя, під важким пресом чорніли фотографії.
Ґіна сіла на потерте тверде крісло, простягла руку до журналів і ліниво почала їх листати: все старе, не цікаве! Позіхнула й подумала: «Ну й нудота, хоча б швидше приходив».
Взялась за фотографії. Витягла навмання з середини одну, піднесла ближче до світла, тої ж хвилини їй помертвіло лице, жахно поширилися очі: у руці тримала портрет Марича.
Страшна думка болюче різонула мозок, і, щоб не скрикнути, Ґіна закусила губу.
Десь далеко в коридорі задзеленчав дзвоник, він і привів до пам’яті і примусив думку швидко й нервово працювати. Тремтячими пальцями розстебнула торбинку й ледве встигла сховати туди фотографію. У коридорі зовсім близько, під самими дверима почула кроки. Відхилилися двері, на порозі став розгублений і здивований Сорокін. Опанувала собою. Примусила губи скластись у посмішку.
Сорокін, уражений і до краю ошелешений такою честю, очевидно, не міг рушити з місця. Щоб вивести його з такого становища, Ґіна ще раз посміхнулася й пішла назустріч.
– Містер Сорокін здивований? А може, не радий, бо, як каже наше рідне прислів’я, незваний гість гірш за татарина.
– О, що ви, – забелькотав нарешті Сорокін. – Я просто від щастя не знаю... бо так несподівано... Хіба я міг?
Ще зусилля, і Ґіна вже мала силу грати, як того бажала. Вередливо зібрала докупи губи, ображено заговорила:
– Ах, містер Сорокін, така нудьга, така нудьга, осточортіло все, й театр і постійні поклонники, забажалося одпочити од проклятого щоденного шаблону. Згадала вас і порішила завітати раптово в гості, а потім забрати вас і безтурботно весело провести час. Я гадаю, ви не відмовите на сьогодні бути моїм лицарем?
О чорт побери – відмовити! Ех, де те красномовство поділося! (Сорокін був певен, що він обдарований таким талантом). Репортер задихався й широко розтуляв, як риба, рота:
– Ну, що ви, я, звичайно, щасливий...
– Тільки, умова – найвеселіший куточок НьюЙорку. Згода?
У таксомоторі страшна думка знову стисла до болю серце. Одкинувши назад голову, Ґіна ламала пальці і безпорадно думала: «Що ж трапилось? Вікторе, любий, що ж трапилось?» На заторах, коли таксі мусів зупинятись, чекати, поки пролине зустрічний потік, біль доходив кульмінаційної точки. Але осилювала себе й сміялася до Сорокіна:
– Ви танцювати ж умієте, умієте? О, прекрасно! Я гак давно не танцювала. А ця «Мавританія», що й путнє? Уявіть собі, я ні разу там не була. Але стійте, я десь чула за неї. А, пригадую, процес контрабандистів. Так? А як же тепер?
– Тепер не згірше, коли не краще. Теперішній господар «Мавританії» найкращий друг поліції. Джон Фарф був занадто гордий, тому й прогорів.
І Сорокін весело зареготав, гордий з того, що знає такі деталі.
* *
*
«Мавританія» була одним з найвеселіших куточків НьюЙорку, де спокійно всі (звичайно, всі, що мали долари) могли звеселити й розмочити засушену сухим законом душу.
Тут можна було дістати рішуче все, починаючи від вонючого віскі й джину до пахучих дорогих Хейсік і Мумм. Отже, дружба господаря з поліцією була мабуть що не найліпша, найдружніша й найщедріша.
Величезна золота зала «Мавританії» вже сяла світлом різнокольорових ліхтариків і від того мерехтіла веселковими кольорами. Невтомно награвав джаз, дратуючи почуття, примушуючи тіло ритмічно й безсоромно похитуватись в такт фокстроту.
В залі був шум, він п’янив і дратував.
Швидко Сорокін сп’янів. Очі йому звузилися, заблищали олійним тьмяним блиском.
Джаз заграв «Пелікана». Ґіна струнко підвелася з стільця й простягла руки до Сорокіна:
– Я хочу танцювати, трамтімтамтам, – заспівала вона в такт фокстротові, поклавши м’яко на плече йому руки.
Сорокін тремтячою рукою взяв талію й близько (занадто близько) схилив до неї свою голову. Так близько, що видко було нечисто виголене вугрувате підборіддя й дрібні, руденькі волосини борідки.
– Трам тімтамтам, – ловила Ґіна ритм музики. – Ну?
Сорокін танцював добре й легко, не зводячи збудженого погляду од привабливого лиця Ґіни.. Він відчував крізь шовк теплоту її тіла, бачив темні широкі очі, повні губи і важко дихав. Очі викривали боязке приховане, нахабне бажання.