– Щасливої дороги!
Аскольд схопився й жалібно подивився на Павла. Той запитав:
– Що таке?
– Лист!
– Який лист?
– Майї!
– Що?
– Лист Майї забув надіслати.
– Як же ти забув?
Аскольд почервонів і тихо, збентежено, відповів:
– Та я, бач, забув... написати. – І вже сміливіше додав: – От я йолоп, так йолоп!
* *
*
Шалена течія мчала човни до гирла Чамбе – правого допливу Підкаменної Тунгуски. В гирлі професор наказав повернути човни вгору. Почався найтяжчий перехід. Треба було плисти проти весняної течії.
Весла не допомагали, човни уперто зносило вниз, налагодили лямку, впрягалися по черзі і, слизьким берегом, попід стрімкими скелями, обминаючи валіж, тягли човни вперед.
Пройшовши двадцять кілометрів, губили рештки сили і падали безтямно біля вогнища.
На п’ятий день зі Сходу й Заходу до річки підступили високі пасма Буркана. Професор пізнав їх гостроконечні голі верхів’я. Він не помилився, це вірний й найлегший шлях до місця падіння аероліту, ось і знайомий, стиснутий в обіймах каменю, скажений поріг.
Табір розташувався за кілометр від порогу і професор, чатуючи вогнище, забувши втому, суворо до пізньої ночі прислухався до зловісного грохоту валів.
На ранок підійшли до порогу. Швидко розвантажили човни і порожняка почали перетягувати по одному на високий заловок порогу.
Аскольд прип’явся до високого берега і націлився кіноапаратом знімати перехід.
Найбільший «Болід» витягували тричі й тричі шальні струмені кидали його назад у водоворіт до скажених мертових товкунців.
Вчетверте, напруживши до болю мускули, ледвеледве перетягли човен.
Взялися за другий.
Робітник ніяк не міг справитися зі стерном, човен крутило й кидало на всі боки. Враз професор скинув кожуха й нервово вигукнув:
– Слухайте, вилізайте, дайте я спробую!
Човен підтягли до берега. Горський сів на корму.
– Тягніть! – скомандував він і щосили наліг на стерно.
Човен хистко пішов до порога. Півчовна вже було на заловкові, як враз скаженюща течія хлюпнула на «Комету». Човен крутнуло, повернуло боком до течії, ще хвилина – і всі побачили, як блиснуло дно й Горський зник у водокруті.
Ніхто навіть не скрикнув. Помертвіли обличчя – всі бачили, як в страшних хвилях стрибав перевернутий човен, а згодом біля самого порогу виринула голова Горського.
Ще мить – і Марич, мабуть, кинувся б у воду. Але його схопив за руку Самборський і, пхнувши назад на берег, хутко почав скручувати в кільце линву. Скрутивши, розбігся й щосили, рвучким розмашистим рухом, як ласо, кинув у річку. Кінець кільця впав на голову Горського. Вчений підвів руки, схопив кінець, і знову на мить зник під водою.
– Тягніть! – несамовито скрикнув Самборський.
Марич щосили вхопив линву й потяг до себе.
В цю мить почув, як хтось його гукає. Підвів голову і побачив на скелі Аскольда. Оператор, вимахуючи роздратовано руками, гукав:
– Товаришу Маричу, вбік, убік, я ж вас прошу! Кадр мені псуєте!
Марич, як загіпнотизований, одійшов у бік.
– Ось так! – радо вигукнув Аскольд, і схопив ручку апарата. Крутив і радісно гукав до дядька, що тримаючись за линву, плів до берега. – Дядю, дядю голову вище! Ось так! Ще трішечки! Ще! Дякую!
На березі професор здригнув, нервово засміявся. Марич здер з нього мокрий одяг і накинув доху. Професор мовчки вдячно потиснув руку, простяг долоню до чола, натрапив несподівано на окуляри. Знову нервово засміявся і здивовано промовив:
– Ви тільки погляньте, окуляри мої цілі! От оказія!
* *
*
Несподівано за скелястим горбом, де експедиція мала пристати до берега, виринули чорна пластата будівля і гостроверхий тунгуський чум. Горський підвівся, пильно поглянув уперед і здивовано знизав плечима.
– Дивно... біля самої ущелини... так далеко, – промовив він сам до себе й зараз же наказав правити човни до зимовника.
Звідти, мабуть, помітили човни, бо від чуму відокремились дві постаті й почали наближатися до берега.
Хазяї зимовника, – присадкуватий косоокий тунгус, з понівеченим віспою обличчям, у кудлатій подраній шапці, і росіянин, молодий парняга років двадцяти трьох, безвусий, з обвітреним бордовим обличчям, – здивовано дивились на незнайомих гостей, але охоче взялися витягувати човни. За роботою отак розбалакались і познайомились.
Тунгус, широко посміхаючись тонкими гострими губами, тикав собі пальцем у груди, довго повторював одну фразу ламаною мовою: