Сумлінно дотанцювавши останнє па, капітан чемно одвів дівчину на місце і тоді тільки підійшов до Сорокіна. Той запросив його у темний куток і пошепки розповів про свою справу. Білл звів докупи випалені сонцем брови і, помовчавши трохи, запитав з легким здивованням:
– А якого вам біса, містере, так забажалося Лощини Трьох Кряжів, та ще в таку пору? А втім, справа ваша, питаєте скільки? – капітан подумав ще з хвилинку, й доказав спокійно й весело: – Тисячу доларів не менше, містере.
* *
*
Тропа щокілометр далі ставала загрозливішою. Багновища, замасковані богульником та єрніком, щодалі ширились, і доводилося сторожко обминати зелені страшні смуги. Легкий туман фантастично мерехтливим привидом коливався над багновищами.
Лючетан вів перед упевнено й сміливо, заздалегідь відчуваючи загрозливі місця. Всі швидко переконалися, що без нього в цю пору експедиція навряд чи вибралася б звідси. Тунгус вів такими хащами, що без пальми[1] продертися було неможливо. Він володів пальмою, як віртуоз, одним махом перетинаючи густе гілля. Але й пальма мало допомагала. Коні часто застрявали поміж дерев, і тоді від вантажу аж клоччя летіло. Чимдалі частіше почали впадати в око вивернуті з корінням дерева, що ніяк не нагадувало таєжного буреламу. І дивно, повалені дерева лежали верхів’ями в один бік. Далі вгору, за бистроводною Макитою, припливом Чамбе, таєжні лисини почали з’являтись частіше й більше.
Експедиція йшла мовчки, не обмовившись словом, посилаючи думки до Країни Мертвого Лісу.
Коли проміння сонця розігнало туман, в далині на сході визирнув двоголовий хребет, що затуляв собою прохід ущелини. На ньому, здавалося, не було рослинности. Але тунгус приклав долоню до очей, пильно подивився і глухо сказав, мотнувши головою:
– Там не треба ходити... Тайга.
Горський узяв бінокля. Тунгус не збрехав. На хребті була тайга, але вона лежала, звалена страшною космічною силою. Професор повернувся до тунгуса.
– Куди ж?
Лючетан махнув рукою вбік і без слів повернув у густу зарослу сідловину, злісно вимахуючи пальмою. Здавалося, хащам не буде кінця. Коні остаточно вибилися з сил.
Але несподівано попереду заблищали світлі смуги, далі вони поширилися, і хащі широко, як завіса, розсунулись надвоє.
Всі приголомшено зупинилися перед дивним краєвидом.
Так ось та легендарна, сплетена з казок і химерних оповідань Країна Мертвого Лісу, резиденція страшного «бога вогню Огди»!
На десяток кілометрів, куди тільки сягало око, аж ген до нерівних брунатних хребтів, що стисли з двох боків рівнину, лежала трупом викорчована нечуваним гураґаном тайга. Вона, спалена, зчорніла, впала щільним помостом. Переплівшись чорним гіллям, лежала в якійсь дивній закономірності в один бік верхів’ями. Над велетенським згарищем повис жахний спокій. В небі не видко було жодного птаха. Жоден рух не порушував страшної тиші. Чути було, як калатало серце й гуло в скронях.
І несподівано мовчанку порушив тунгус. Він тихо, з жахом прошепотів:
– Ой, диво, диво, як валив! Кінчав... Всю тайгу – кінчав...
Для нього настав рішучий зламний момент: іти вперед по мертвих деревах, що ніби трупи лежать на землі, далі в країну могутнього Огди, чи повернути назад і з молитвою тікати геть від страшного місця. Він вагався з хвилину, не більше. Побачив – сміливо пішов уперед високий білий чоловік, а за ним, як за проводирем, всі його товариші.
Перемогла цікавість, що часом сильніша й відважніша за хоробрість. Тунгус тихо, не почуваючи ніг, рушив услід за експедицією. Серце йому скажено хвилювалося в грудях: він порушив священне табу.
Країна Мертвого Лісу мовчазно, мертвим спокоєм зустріла відважних і невтомних пришельців.
* *
*
Десяту добу розвідувальний загін Всесибірського платинового тресту прямував на чолі з інженером Люром непролазними хащами Якутії.
Вів загін височезний, надзвичайно худий скелетчолов’яга на прізвище Трудлер, вів такими хащами, що іноді учасники загону, загартовані в суворій боротьбі, знайомі з дитинства з таєжними умовами, гадали, що ось тут їм уже капут.
Трудлер прямував до Туруханського краю – жодного разу за всю путь не глянувши на компас.
Загін сформував Люр, підібравши виключно одчаюк і головорізів, йому ніхто в тресті не перечив, в розвідкові експедиції ніхто інший не пішов би. Томуто в наказові про відправку загону (на розшуки нових покладів золота й платини) не було навіть зазначено прізвищ робітників. Більш того, ніхто не знав, хто є сам Трудлер.