Для вірної постановки справи, треба було провести складну й важку, в умовах місцевости, повітряну фотозйомку. Обов’язково треба зробити магнеометричні знимки, а як перевести на мову цифр, це значило: потрібні десятки тисяч карбованців. Без допомоги інших організацій Академія була безсила.
Бідолашний кошторис зрізали й безжально пошматували. Професор мовчав – він ішов на все. Згодився на мізерний мінімум, що визначав собою вісім тисяч, покладаючи в думці великі надії на прибутки від лекцій. Його втішали, що це, мовляв, хай буде лише почин, і на потім обіцяли золоті гори.
Але коли діло дійшло і до мінімума, виявилося, що Академія не може асигнувати й цих грошей. Тоді довелося звернутися до Раднаркому за спеціальною дотацією.
Професора Горського особисто було командировано до Столиці. Не гаючи часу, другого ж дня професор зібрався в дорогу.
Професор Горський прокинувся аж під Москвою – бадьорий після сну й відпочинку. Полежав трохи, заклавши руки за голову і, згадавши, що сьогодні доведеться бути в наркома, відчув як усередині приємно й боязно залоскотав знайомий у запалі холодок – швиденько почав одягатися.
Потяг мчав серед високої зеленої посадки, а коли траплялися прогалини, на мить викреслювався осінній тихий ландшафт.
Вагон м’яко погойдувався, поскрипували ресори, а колеса вистукували свій шаблонний і знайомий ритм.
Горський замовив чай. У купе, крім нього, нікого не було, отже – можна спокійно подумати на самоті.
Тихо розмішував чай, дивився у вікно й силкувався уявити авдієнцію у наркома. «Кріпись, Горський, від цієї авдієнції залежить, принаймні зараз, – усе. Цікаво, з чим ти повернешся додому? Дуже цікаво!»
За вікном почали пролітати поодинокі будівлі, далі – частіше й частіше – професор впізнав околиці Москви.
Хапливо підвівся, звичайним рухом пригладив голову й почав лагодити речі. Поїзд, що розгонисто мчав на кінець, м’яко почав збивати хід й за кілька хвилин став під довгим дахом Жовтневого вокзалу.
Професор, примруживши очі від ясного й холоднуватого осіннього сонця, вийшов з вокзалу й перед тим, як покликати візника, зупинився на хвилину на сходах, посміхнувся до сонця, набрав у груди більше повітря й подумав: «Ну, рушаймо, професоре...»
* *
*
Кімнату застилав м’який килим – великий, на всю підлогу – єдина прикраса простого, без зайвих оздоб кабінета. Сірі строгі стіни були замережені безліччю діаграм і схем. Ліворуч, біля стіни, стояв довгий стіл, засланий червоним важким сукном, а навколо – рівним, строгим рядом – прості дубові стільці з високими спинками.
І аж в кінці, біля величезних вікон стояв на низьких лапках брунатний робочий стіл.
Нарком сидів згорблено по той бік столу, й було видно лише його русяву велику лобату голову й худі гострі плечі. Зачувши кроки, він повільним рухом підвів голову, й на професора глянуло зморене щоденною втомою, аж землисте, з руденькою борідкою й вусиками, лице. Карі жваві очі пильно оглянули Горського.
Професора в першу мить вразила колосальна портретна несхожість наркома. На портретах це був показний мужчина з мужнім, натхненним лицем. Зараз же за столом сиділа стомлена невеличка худорлява сіренька людина (сірий, не новий костюм підсилював це вражіння), звичайна й подібна до тисячі людей.
– Професор Горський? – запитав тихо нарком і, не чекаючи відповіді, гостинно запросив рукою на тверде дубове крісло. – Прошу сідати. Ви в справі Академії?
Професор мовчки вклонивсь і подав листа.
Нарком прочитав і знову підвів голову; несподівано лице йому заясніло, карі стомлені очі зацікавлено заіскрилися в чоловічках, і від цього лице прибрало привітного й товариського вигляду.
– Це в районі Підкаменної Тунгуски за Кежмою, якщо не помиляюся? – невідомо чого зрадів нарком.
Професор здивовано поглянув на нього:
– Вам, здається, відомі ці місця?
– Занадто знайомі, професоре, занадто, – усміхався нарком.
Професор догадався й з щирою пошаною промовив:
– Каторга?
– Ви вгадали. О, професоре, це прекрасні й страшні місця – джунглі радянські. А от цікаво, ви певні, що знайдете щось?
– Буду сподіватися, що знайдемо... – обережно відповів Горський.
Нарком несподівано одкинувся на спинку свого крісла й засміявся молодо, похлопчачому.
– Ви повірите, задьор бере, – кортить поїхати поглянути. А що якби з вами поїхати? Га? Що ви на це скажете? А?
І професор Горський, що умів володіти собою, як заправський актор (звичка від лекцій), зачарований простотою й привітністю, розгублено й збивчасто пробурмотів: