В тайзі це була зайва справа: Ніхто цим не цікавився. Якось звикли аборигени тайги, що в кожного мусять бути свої особисті, може, страшні й криваві таємниці.
Трудлер ні з ким, крім Люра, не говорив, вірніше, крім Люра нікому не відповідав на запитання. Він ішов цілими днями вперед, широко й разом надзвичайно обережно ступаючи на землю, ніби мацаючи підозрілий ґрунт, і ніби підсвідомо почував страшні місця. Всі обережно посувалися за ним вперед, силкуючись ступати саме там, де ступав провідник.
Часом Трудлер спинявся, повернувшись до робітників, наказував рубати віти, й ні разу не помилявся. Попереду завжди в таких випадках двигтіла зелена страшна трясовина.
Посувався вперед надто слабко, кілометрів двадцять, не більше, за добу. Але й ці переходи висмоктували останні сили і в людей, і в коней, хоча коні були навантажені лише струментом та їжею.
Загін йшов мовчки, майже без слів виконуючи накази, навіть ніхто не мав охоти поцікавитись, чи далеко ще йти, чи швидко кінець. Нікого не лякала ця путь, всі з дитинства звикли до одноманітного виття тайги, до її хащів, в яких, якщо підвести голову, можна лише побачити клаптики блакитного неба.
На одинадцяту добу, пройшовши зранку кілометрів п’ять, Трудлер звернув ліворуч і вивів загін на берег безіменної таєжної річечки і, лишивши всіх, сам попростував вперед.
Всі, раді з несподіваного відпочинку, дружно розляглися на березі проти весняного сонця, за яким занудьгували, бо десять діб бачили лише слабкі сонячні зайчики.
Відпочивали не довго. За якусь годину в далині замаячила висока, подібна до бузька, постать Трудлера.
Люр підвівся назустріч з стривоженим виглядом; дійшовши Трудлера, запитав:
– Як?
– Все гаразд, – відповів той і знову гукнув до загону. – Вставай! – По тому знов заговорив до Люра: – Станція працює, все без змін, зимов’я тільки щось не чути, мо’, застряв де чорт.
Стомлений одноманітним густозеленим муром тайги, зір з насолодою обіймав будівлі, що розташувалися на березі бистрої річки.
Невелике таборище складала довгаста будова з свіжої сосни, три присадкуватих дебелих лабази і радіостанція з стрункою антеною в центрі дворища.
Як тільки загін увійшов у ворота, всі так і повалились на землю, з насолодою почуваючи під тілом твердий ґрунт, що вже не може загрожувати життю й хижо засмоктати в зелену страшну безодню.
Мешканці таборища, мабуть, знали, що сьогодні має прибути загін, бо зараз же під повіткою на хвої почали готувати обід. Подали величезного казана з борщем і сулію горілки. Кожному дісталося по шклянці пекучої рідини, й вона остаточно обезволила натруджене тіло, розмагнітила м’язи, нагнала сон. Неохоче доїли кашу й тут же покотом розляглися біля казанів.
Люр і Трудлер обідали в конторі. По обіді вони разом вийшли з хати – робітники вже хропли під повіткою.
Керівники загону постояли трохи, потім поглянули один на одного й мовчки пішли з двору до берега.
Не дійшовши води, Трудлер зупинився й простяг руку до могутніх кедрів:
– Та він он сам!
Люр примружив очі, з зеленої стіни хащі ясно відокремилась постать – то завалькуватим кроком до них наближався парняга – приймак тунгуса Лючетана.
____________
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Ерґе навіжено шарпався в своєму кабінеті. Засліплений злістю, натикався на меблі, забуваючи, що в кутку, біля письмового стола, сидить урочисто спокійна Ґіна.
Яка нависна була йому тепер оця жінка! Що їй треба? Гадина! Злість переключалася зі стиснутих кулаків, линула вгору, до болі, як судорога, стискувала горлянку.
Ерґе боявся, що не стримає себе й кинеться до Ґіни з лайкою й кулаками.
Знав добре, що не сум розлуки примчав її сюди. Але й не це викликало злість і люту зненависть. Ні! Звідки довідалась вона про його справи, звідки така точна поінформованість? І саме в цей найвідповідальніший момент, коли все готове до рейду.
Сорокін! Звичайно, він, лише він міг розкрити таємницю. Мерзотник! Зрозуміло, чого це він так несподівано захворів і лишився на шхуні. «О, коли б ти був отут біля мене!» – ледве не скрикнув уголос Ерґе.
Ґіна ж, удавано спокійна, закинувши кокетно ногу за ногу, ніби десь у веселому затишному ресторані, мовчки слідкувала за своїм розлютованим чоловіком. Мляво брала журнали зі столу, хвилину розглядала заголовки, а потім знову підводила голову, так, ніби питала: «Дивно, ви й досі бігаєте? Годі, не варто, слово чести», і знову хилила голову до журналу.
Ерґе кінецькінцем таки стримав себе. Втихомирив злість і покинув шарпатись з кутка в куток.