Капітан Білл посміхався в душі, слідкуючи за Сорокіним, і, почувши, що Ерґе треба зараз же їхати назад до берега, кинув команду матросам і приклавши ловко руку до козирка, весело гукнув інженерові:
– Єсть шлюпка!
* *
*
Три дні невтомної праці – й серед мовчазного згарища виросла невелика, 7 на 7 метрів, низенька, без вікон, з рівним дахом хатасхованка.
Вона мало звеселяла мертвий ландшафт і нагадувала скоріше також купу мертвих дерев.
Горський знав, що швидко має надійти задушливе континентальне літо, й турботно перевіряв запаси харчів.
Запаси були мізерні. Професор добре знав, що їх не вистачить на всіх навіть на два місяці.
Дичини навколо не було. Лише з Хушмо, що вже стратила весняну повноводність, іноді живилися свіжою рибою. За двома невеличкими сітками слідкували день і ніч. Але цього було замало. Тоді загородили річку тином і в проходах поставили плетені коші.
Виготувавши базу, ухвалили отаборитись в центрі падіння аероліту, на плоскогір’ї Великої Трясовини, й негайно розпочати детальні розвідки.
Горський невтомно з теодолітом в руках виходжував десятки кілометрів і щось старанно нотував собі в блокноті, розглядаючи з верхівок гір пустельну місцевість. За ним, ледве поспішаючи з важким апаратом на спині, крокував Аскольд, мокрий від поту.
Працювали в неймовірно тяжких умовах. Міріади комарів, породжені багновищем, темними дзвінкими хмарами налітали на людей. Щоб захистити себе, натягували на тіло по три фланелевих сорочки, обличчя захищали накомарниками, а руки ховали в шкіряні рукавиці.
Минали ранки, сонце підводилось над Країною Мертвого Лісу чимраз палючіше, ясніше. Тисячі яскравих, чудесних квіток, що розпустили різнокольорові свої вінчики, прикрашували чорне згарище.
Болючим контрастом на фоні обгорілих пнів рясніли ніжні орхідеї, оксамитні й плямисті, як леопардова шкіра, лілеї, саранки.
Торфяне болото, де впав аероліт, лежало стиснуте з усіх боків амфітеатром голих гір. Денеде в ущелинах стирчали опалені космічним вогнем, понівечені стовбури дерев.
Місцевість була поятрена кратерами, ніби важка артилерія довго обстрілювала її. Ями були різні в діаметрі й глибиною – стрімкі по краях, з вузькоспадистими днами.
В центрі болота чорнів глибокий найбільший кратер метрів у 500 діаметром. Навколо вінчиком чорніли менші кратери.
Горський перші дні помітно відволікав огляд центру, але ніхто не міг запідозрити вченого, бо добре знали, що треба готувати харчі на літо, і лише після цього можна взятися до обслідування. Помічав лише Марич, але не показував цього. Та ще помічав це Павло Самборський.
* *
*
Марич крізь сон неясно почув, як хтось зупинився біля його ліжка й тихо торкнув плече. Важко розплющив очі й побачив на фоні сірого квадрату (то були розчинені двері хатини) високий знайомий обрисами силует. Упізнав постать вченого, здивовано запитав:
– То ви, Валентине Андрійовичу?
– Я.
Професор відповів пошепки, й Марич відразу догадався, що треба й йому говорити тихше:
– Що таке?
– Пробачте, що турбую. Ходімо на хвильку з приміщення.
Марич хутко підвівся з постелі (спав в одежі), хутко почав взуватися.
Надворі змагалися сірий ранок з ніччю. Велика Трясовина лежала пригорнута важкими хвилями туману, що затуляли околишні верхівлі гір і спалену, зламану тайгу.
Горський причинив обережно двері й знову так само тихо й сторожко звернувся до Марича:
– Я вирішив лише з вами оглянути центральні кратери. Тому й не турбував інших. До схід сонця, гадаю, дійдемо?
Марич не перечив, бо й сам був тої думки, що досліди треба провести на самоті, якнайобережніше, й до нагоди не розголошувати про наслідки.
Професор готувався зарані до цього, бо всі приладдя лежали вже осторонь хатини.
Мовчки взявши лопату й сокиру, Марич рушив услід за Горським, що пішов уже вперед, широко ступаючи рівними, ще сильними ногами. В тумані він здавався ще тоншим і вищим.
За всеньку важку дорогу, стрибаючи через ями й валіж, обидва не вимовили й слова. І лише біля центральних кратерів, як зупинилися перепочити, Горський перший озвався до свого помічника:
– Оглянемо, мабуть, найбільший? – І знову рушив далі.
Невдовзі зупинилися перед величезним кратером з крутими обпаленими боками. Навколо лежали на купи торфу, зчорнілі й припорошені землею.
Марич нахилився, метрів за двадцять чорніло торфянисте дно ями.
– Обережно! – попередив професор. – Не посуньтесь, можливо, дно – звичайна трясовина!
Горський нахилився й копнув шматок торфу.