– Погляньте, як обпалено. Ви помітили? Вся улоговина обпалена. Але як!? Хіба ви бачите, що це процес довгого горіння? Це просто обпай. Значить, це не результат лісної пожежі, як мені силкувалися довести дорогі колеги з кабінетів.
Вчений сів на купу торфу й почав лаштувати магнетометра.
– Вони, Вікторе Миколайовичу, – говорив ображено до Марича, – мали ще нахабство запевняти, що кратери ці є не що інше, як звичайні собі тундряні мочежини, а звалена тайга – наслідок циклону. Але я хотів би дізнатися, як це міг циклон валити тайгу, суворо, за радіусом, утворюючи велетенське коло, або еліпсис, як це ми бачимо на Великій Трясовині.
Діставши магнетометра, професор приготував мотузок, подав кінець Маричеві, а другий взяв у свої руки. Стрімким спадом, спираючись на дрючок, вчений тихо почав спускатися до дна ями. Не дійшовши до кінця, простяг уперед руку й дрюком спробував чорне дно. Дрючок легко загруз у мох.
– Трясовина! – розчаровано скрикнув професор і почав обходити дно, старанно розглядаючи роз’ятрені боки улоговини.
Оглянувши, виліз нагору.
– Треба оглянути менший, бо тут робити магнетометричні виміри зайва справа. Ану, ось цей давайте оглянемо.
Вони зупинились біля неглибокої улоговини, метрів у десять діаметром. Спробували дно. Дрюк не вгруз. Почали розчищати хоч і не тверде, але досить тривке дно.
Розчистивши широке місце, Горський почав ладнати приладдя до виміру. В ямі запанувала тиша, чути було лише стримане дихання грудей.
Хвилюючись, Горський застиг над магнетометром ТібергТалена, Марич непорушно закляк збоку.
Хвилини тяглися надзвичайно довго. Маричу здавалося, що минула година, як Горський підвів лице й схвильовано прошепотів:
– Надзвичайна магнетна аномалія! Надзвичайна! Будь ласка, оливець. Нагорі. В кишені!
Учень миттю виліз з ями й раптово спинився, повернувши голову ліворуч. На лиці йому майнув тривожний вираз. Горський помітив це, сіпнувся до нього й придушено запитав:
– Що таке?
Марич нічого не відповів, а поманув його до себе рукою. Визирнувши з ями, професор зблід.
На віддаленні кілометру, серед зритого поля, аж ген біля згірка маячила чиясь постать. Видко було, як вона іноді нахилялася, то стояла випростано нерухомо хвилини двітри, потім знову рушала далі. А швидко зовсім зникла – очевидно, вскочила в глибокий кратер.
* *
*
Професор і Марич мовчки позирнули один на одного, потім, не відриваючи очей від того місця, де маячила хвилину тому чиясь постать, Горський з тривогою в голосі проказав:
– Хто ж може бути?
Марич знизав плечима.
– Можливо, що й наші.
– Але ж ми всіх лишили біля хатини. О, погляньте, знову!
Під горою знову на хвильку майнув, ніби з води виринув, темний силует голови.
– Ходімте! – скрикнув професор і швидко, майже бігом, стрибаючи через валіж і купи торфу, подався до гори.
Це був звичайний собі кратер, метрів сорок в діаметрі, неглибокий, з понівеченими боками. Зараз же, метрів за п’ятдесят, підводилась висока, обпалена, скеляста гора. Людина, що сиділа на дні кратеру, сиділа спиною до Марича й професора й так була захоплена своєю роботою, що не почула навіть, як позад неї хвилин п’ять тому спинилися Горський і його учень.
Біля людини валялася лопата, й ввесь протилежний бік був розчищений і чисто зритий. Людина щось уважно розглядала в своїх руках.
Горський і Марич відразу по одежі пізнали, хто це. Лише хвилин за п’ять, скоріш інстинктивно відчувши, що за спиною хтось зупинився, людина раптово повернула голову й скочила на ноги – то був Самборський. Побачивши Горського й Марича, лице йому враз зблідло, й він, злодійкувато кинувши погляда, хотів був сховати за спину руки. Але, мабуть, тут же опанував собою, коли професор суворо запитав:
– Товариш Самборський, що ви тут робите.
Павло винувато посміхнувся, протяг вперед руку, радісно й захоплено скрикнув:
– Професоре, пробачте за самовільність, але ви подивіться, що я знайшов!
Горський сповз у кратер, підбіг до Самборського, тремтячими пальцями взяв з долоні кілька шматків білястого важкого металу.
* *
*
Після упертих дослідів на центральних кратерах стало цілком ясно й зрозуміло для всіх, що провадити розкопини тими засобами, що є під руками, абсолютно неможливо. Було спробували почати копати саморуч, але з торфу почала струмити вода й швидко залила шахточку. Саморуч приладнали золотошукацький смок з видовбаного кедрового тулуба й почали висмоктувати воду. Він допоміг мало. Глибше ніж на два метри смок не міг дістати. І тоді розпачливо повстала думка, що до тої пори, доки не буде добре влаштованих приладів, без механічних смоків і свердел, провадити розшук – значить губити даремно час, харчі й сили.