До того ж магнетні бурі уперто заважали перевірити остаточно й точно магнетометричні виміри.
Лякала страшна думка про харчі. Робітники недовірливо поглядали на професора, а вечорами, лягаючи біля вогнища, тихо з острахом перешіптувались поміж себе.
Не губив надій і спокою лише невгамовний Аскольд та Самборський. Марич помітив, що після зустрічі в кратері, де вони застали його, ніби злодія, з журналістом сталася маленька зміна. Він зробився балакучим і ще більше рафіновано ввічливим.
Марич відчував, що треба з цього складного становища, що надійшло так раптово й швидко, знайти якийсь вихід, почав шукати слушної години, щоб серйозно побалакати з Горським. Але ніяк не міг застати професора на самоті.
Горський з того ранку, як здибали в кратері під горою Самборського, похмарнів і за два дні не сказав ані слова. Він зранку виходив з хатини й, розподіливши роботу, зникав на цілий день.
Марич одного ранку біноклем знайшов постать Горського під тією горою, де здибалися вони з Самборським. Поведінка вчителя навіть ображала Марича, й він сьогодні остаточно вирішив побалакати з Горським.
Професор як зник ранком, то до півдня й не повертався. Не повернувся й по обіді. Марич занепокоївся, бо приладдя уперто віщували громовицю. Він пішов на розшуки Горського.
Над вінцем плоскогір’я здіймалась примариста юга. Зенітне сонце, оточене пломенистим райдужним колом, обливало Велику Трясовину нестерпучою спекою. Юга як туман кутала тупі вершки гір, повзла вгору, обіймаючи все більші й більші простори неба. За югою важко було розгледіти щонебудь в далині, й Марич даремно прикладав бінокль до очей. Мав надію, що професор біля скелястої гори.
Швидкою ходою, зморений вкрай і знесилений спекою, він дістався пам’ятного кратера. Озирнувся навколо. Нікого. Ще раз пильно оглянув зором місцевість і, подумавши трохи, гукнув щосили, приклавши рупором долоні до рота:
– Валентине Андрійовичу!
Важка атмосфера, сповнена випарами, приглушила поклик, і він пролунав кволо й глухо. Марич гукнув ще двічі. Не почувши відповіді, попрямував ближче до гори. Наблизився аж до підошви, звернув ліворуч, щоб обійти її, якраз побачив на узгір’ї високу знайому професорову постать. Вчений швидко, майже бігом спускався вниз.
Коли побачив Марича, ще швидше помчав спадистим боком. Марич здивовано, без слів, не рухаючи з місця, чекав на нього під горою. Коли професор наблизився, Марич помітив, що він надзвичайно чимсь вражений і збуджений.
Не встиг запитати, що сталося, як Горський загукав:
– Вікторе Миколайовичу, любий мій, як нам пощастило! Яке відкриття! І які, все ж таки, ми дурні!
Професор підбіг і міцно стис Маричеві руку.
– Не дивуйтеся, – заговорив знову збуджено Горський, – правда, я таки, мабуть, скидаюсь на божевільного, але слухайте, розповім вам як слід, спокійно й послідовно.
Марич нетерпляче чекав, але як Горський не намагався говорити послідовно, йому не щастило. Він збивався з спокійного тону, повертався назад, перепрошував Марича й знов говорив збуджено й нескладно:
– Вікторе Миколайовичу, перш за все пробачення. Я, бачу, вас образив, так? Але слухайте, уявіть моє становище. Дивлюся і бачу в руці звичайну платину, звичайнісіньку платину. Такі ж шматочки, які знайшов колись у тунгуському чумові. Але ж ви знаєте, ми обійшли, майже облазили й обшукали всі кратери – й хоч би що. Я спочатку не вірив очам. Але потім у голову припала чудернацька думка, що платина ця не космічного походження й ніяких стосунків до аероліту не має, і що простонапросто Велика Трясовина має природні поклади цього металу. Любий, простіть, але я соромився вам про це сказати. Бо смішно ж, трясовина, торфяна трясовина – і враз поклади платини. Я без вас ці дні як навіжений прогасав, майже обмацав усі кратери.
І лише сьогодні випадково, абсолютно випадково зліз на цю гору, і лише там я зрозумів усе.
– Поклади платини? – скрикнув дрижачим голосом Марич.
– Так! Космічна сила аероліту зірвала й розтрощила вершок гори, що ховав у собі поклади.
Марича охопив тваринний жах разом з почуттям невимовної радости. Переміг страх, він озирнувся навколо.
Професор зрозумів його й тихо, інстинктивно знижуючи голос, проказав:
– Зараз про це ніхто не мусить...
Останні слова заглушив потужний гуркіт далекої громовиці, що йшла з півдня й вже майже обложила блискучесизими хмарами околишні гори. Враз зблякло сонце, на нього наскочили перші загони ще прозорих хмарок.