Ерґе не зупиняючись продовжував.
– Але що з того. Ну, отак серйозно, поділовому. Що з того. Повернення – єрунда. Стовідсоткова нісенітниця. Повернення неможливе. Кажу не як закоханий, а просто як людина, що спокійно обміркувала справу. Повернення неможливе з багатьох причин. Перша – ти сама на це не підеш. Друга – за даних умов це фізично неможливо. А проте, перше виключає друге. Ти тільки поміркуй. Це щодо першого твердження. Психологічно ви ж цілком стоїте по два боки барикад. І коли б питання про повернення стало навсправжки руба перед тобою, ти ніколи не зміняла б НьюЙорк, припустимо, на Москву. Що ж до другого твердження, то ти знаєш, що ми летимо в такі місця, які до цього часу ще добре на мапі не зазначено. Ясно ж...
Ґіна рвучко повернула голову до Ерґе й ледве не скрикнула.
– Ти скажи краще, що ви будете робити з тими людьми, що потраплять до ваших рук там?
Ерґе враз змінив поблажливий тон.
– Це буде цілком залежати від обставин, вірніше, від них самих, – проказав він гостро, підкреслюючи слово за словом.
– Але одно, – відповіла Ґіна в тон, також сухо й гостро, ніби кривлячи його. – Я там у своїх діях буду абсолютно незалежна. Розумієш?
На лице Ерґе знову ліг поблажливий вираз.
– Добре. Але це також абсолютно залежатиме від тебе.
* *
*
Зимов’я війнуло пусткою. Хатину підпирав кілок, де був колись чум, лишилось лише втоптане місце. Очевидно Лючетан з приймаком десь рушили кочувати з оленями. Від зимов’я галузились нерівні, ледве помітні стежки.
Човен, зчорнілий від погоди, погойдувався на березі.
Горський оглянув човна і наказав вантажити. Робітники дружньо перенесли легкі тюки, готовно й радо всілися в човен. На березі лишились Самборський, Марич, Горський та Аскольд.
Високий, ще більше схудлий, професор одвів в бік Марича, лагідно прощально взяв за плечі:
– Здається, все, Вікторе Миколайовичу. Давайте коротко ще підсумуємо: – якомога швидше досягайте центру. З ким балакати будете – знаєте. Харчів нам з Аскольдом вистачить на три місяці. За цей час ви, звичайно, доберетесь до Москви, Ленінграду. Одержите додаткові кошти, поінформуєте відповідні установи, повертаючись, в Кежмі організуєте в’ючний обоз, і з першою памороззю, як зміцніють болота, я чекатиму вас...
Горський постояв хвилину, тримаючи на плечі руку. Потім просто лівою обняв шию Марича, кріпко поцілував у губи.
– Ну, бувайте, – доказав він, – обережно біля порогу, а там, маю надію, все гаразд буде. Злива підняла воду. Ну, на все добре. – Професор потис руки робітникам і Самборському. – На все добре!
Аскольд ніяк не міг випустити Самборського. Швидко, розірвано, недоладно бурмотів:
– Ах, як я забув, як я забув. От який я. Ну, ти взагалі знаєш. Привіт, одне слово. Ти, взагалі, рекламуй. Ще що я хотів тобі сказати, їй богу розгубився. Ага!
Марич, посміхаючись, сіпнув каната, швидка течія рвонула вперед човен. Аскольд ледве не бухнувся у воду. Випростався й гукнув:
– Бувайте, на все добре. Значить, Павле, гляди. Що ж ще хотів... Ага!...
Горський з підведеною рукою дивився вслід, аж поки човен не сховався за скелястим вигибом річки. Аскольд стояв з розгубленим виразом і нарешті сам до себе кинув:
– Знову забув!
– Що забув? – запитав здивовано дядько.
– Листа забув передати.
– Кому?
– Дівчині... Нареченій...
Горський не втримав тихої посмішки, з любов’ю подивився поверх окулярів на небожа, похитав головою й замріяно тепло пожурив:
– Ех, ти, голово, голово. Хіба ж про це забувають?
* *
*
Підсилена зливою Чамбе нестримано мчала буру, мутну течію до порогів.
Вирішили біля порогів пристати до берега на відпочинок. Перестояти ніч. На ранок перетягти човен берегом за поріг і того ж дня досягти Підкаменної Тунгуски.
Ніч почала доганяти загін аж біля порогів, як і припускав Марич.
Гуркіт валів спочатку долітав приглушено, як гул верхів’я тайги, і лише напруживши слух можна було розібрати, що то бушують пороги. Човен гнало вперед з надзвичайною хуткістю, й швидко вуха все дужче й міцніше глушив грохіт води, що з силою била в стрімке каміння.
Порогів не було видко. Білявий туманистий вечір затуляв недалекий обрій і мав швидко перетворитися в ніч.
Марич наліг з усієї сили на кермо й скомандував взятися до весел.
З течії важко було вихопитись до берега. Човен уперто почав здавати хуткість. Пропливли ще чверть кілометра, як здолали течію й прибилися до берега. За гуркотом води не можна було вже чути ясно слів один одного.
Молочний морок м’яко огорнув все навколо, пом’якшив обриси околишніх берегів, скель і дерев – їхні контури проступали як крізь плівку туману, неясно й далеко.