З великим зусиллям прип’яли човен до крутого берега, міцно закрутивши линву навколо погнутого негодою й хвилями сучковатого деревця. Воно цупко вп’ялося корінням в скелястий ґрунт.
Повечерявши, Самборський взяв одяг і почав на березі шукати місця на ніч. Марич помітив це і незадоволено гукнув з човна, силкуючись перекричати рев води:
– Слухайте, киньте ви це! Застудитись хочете? В човні ж досить місця.
Самборський слухняно поліз у човен і почав моститися на носі, по павзі гукнув у відповідь:
– То ваша правда, земля чортовськи вогка. Але з вартою як?
– А до біса та варта, що тут вартувати. Лягайте.
Громохкий гул води, посвоєму ритмічний, глушив навколо всі інші згуки і вухо, що спочатку нервово сприймало гул, швидко звикло. Здавалося, що повітря над річкою насичене особливою воркотливою тишею.
Опівночі човен, що тихо здригував од ударів хвиль, враз загойдався на два боки. Хтось порушив його рівновагу.
На носі в молочній плівці туману сторожко підвелась постать Самборського.
Силует на мить непорушно застиг над бортом, далі ворухнувся, нагнув обережно голову до дна човна. Знову виструнчився. Легко вистрибнув на берег. І зараз же плівка ночі всотала в себе обриси постаті.
Тількино встиг зникнути Самборський, як над бортом звелась друга голова. Так само на мить було знову непорушно застигла, потім підвелася, виструнчилась, також вистрибнула на берег і зникла слідом за Самборським.
Деякий час навколо нікого не було видко. За чверть години біля човна виринули вже дві постаті. Одна постать лишилась оддалік, а друга наблизилась до човна. Нахилилась до линви, махнула рукою, човен миттю одскочив од берега. Хвиля цупко облапила його своїми пругкими обіймами, люто крутнула на водокруті й блискавично помчала до порогу.
* *
*
– Дирижаблі!
– Вигадуй.
– Погляньте!
Горський послав зір за Аскольдовою рукою й почав пильно вдивлятися в глибінь неба. Спочатку він довго нічого не міг розгледіти, перед очима лише мерехтіла хвиляста плівка неба, що звисала над рудими пасмами гір. Але незабаром він пересвідчився, що Аскольд не помилився. На сірому ранковому тлі почали викреслюватись сигароподібні будови дирижаблів.
Вони поволі наближались до Країни Мертвого Лісу.
– Може, по нас? – всміхнувся Аскольд.
– Дивно, – протяг Горський, не відповідаючи небожеві. – Дивно у цій місцевості.
– Але ж погляньте, вони летять прямо на нас, як хутко. Може це якась експедиція?
– То я мусів би про це знати.
– Звідки ж це ви могли про це знати?
– Хоча б з преси.
– А пригадайте, коли ви бачили востаннє газету.
– То що? Такі експедиції за день не влаштовуються.
– Я можу розгледіти марку Р1. Перше бачу таку конструкцію.
– Я теж. Невже мимо.
– Ні, ви дивіться, вони просто хотять півколом облетіти згарище. Привернути увагу?
Професор мовчав, не випускаючи з поля зору дирижаблів. Не діждавшись відповіді, Аскольд нетерпляче махнув над головою кашкетом, а потім, набравши в легені повітря, загукав:
– Еей, егегей, егегей!
Машини, одхилившись було вбік, знову почали наближатись до центру поля, креслячи в повітрі коло.
Ось зовсім близько й низько летять машини. Чутно гул моторів. Великі черева дирижаблів затуляють небо.
– Егегей! – ще дужче загукав Аскольд і шалено почав вимахувати кашкетом.
З дирижаблів, очевидно, їх помітили, бо з передньої машини з вікна гондоли пурхнула біла хустка, салютуючи відповідь.
По тому, облетівши Країну Мертвого Лісу, дирижаблі повернули знову на схід, і черідкою, дедалі дрібніючи, почали віддалятись і швидко зникли за тими ж пасмами, звідки з’явилися.
Аскольд замовк, звівши брови, здивовано й незрозуміло довго дивився в край дальніх брунатних хребтів. Поглянув згодом на професора, в нього також на лиці заклякло здивовання з домішкою тривоги й досади.
* *
*
На грані сна й пробудження Горський ніби почув далекий і нерівний шум.
Ніяк не міг підвести голову. Натруджені м’язи ще не відпочили, важко було поворухнутися.
Збуджений мозок навіть у сні працював сторожко й хоробливо.
Шум наростав, ось ніби тріск, голоси, когось кличуть.
Професор розплющив вії. Так, дійсно, звідкись несло нерівний шум. Він то танув у тиші, то знову народжувався тріском гілля, але не можна було розпізнати, хто творить його.
Горський підвів голову, пересилюючи біль у м’язах, сів на помості. Почав ще уважніше прислухатись.
– Аскольде! – проговорив пересохлим голосом професор.