Небіж не відкликався.
Горський вийшов за двері, став, повів головою на всі боки. Тепер шум оточив його з трьох боків. Він уже не вщухав, а рівномірно наближався до хатини.
Враз вуха спіймали приглушений голос.
Горський здригнув і зайшов у хатину. У пітьмі намацав рушницю.
– Аскольде! – торсонув за плече небожа.
– Що таке ? – підхопився той.
– Хтось наближається до хатини.
Аскольд прожогом зірвався з ліжка.
За два кроки навколо не можна нічого було розгледіти. Загуслий сірий морок, насичений випарами трясовини, ховав усе від зору.
Горський і Аскольд без слів порозумілися й стали напоготові з рушницями біля дверей хижки.
– Хто там, ей, хто там? – кинув у морок професор високим, незвичним дзвінким голосом.
Тріск гілля ущух.
– Хто там? Стріляти будемо!
– Свої, – почулося у відповідь, – державна розвідка. А ви хто?
Професор помовчав, а згодом гукнув:
– Наукова експедиція Академії!
– От тобі й раз. А ви стріляти, чого ж ви? – зраділо пролунав з морока голос.
Знову затріщало гілля, швидко з трьох боків хатину оточив загін людей.
І раптом мозок професора гостро вразила думка, що його обдурено. Бо не можна ж припустити, щоб жодна розвідка рушила вночі. Але було запізно щось діяти, та й безнадійно. Він з Аскольдом уже опинився в колі незнайомих людей.
Високий силует крем’язного чолов’яги зупинився перед Горським і, ні слова не кажучи, рвонув з рук рушницю.
Аскольд скрикнув і наосліп кинувся на захист. Але також вмить лишився без зброї. Дужий десяток рук стисли його м’язи, й він уже не міг поворухнутися.
* *
*
Професор зрозумів, що потрапив у надзвичайно складне, а можливо й безвихідне становище. Силкувався обміркувати все спокійно, послідовно, але з того нічого не виходило.
Якось не вкладалося в розумі, що незнайомий загін, а, може, бандити, самоуправно ув’язнили його й захопили до рук місцевість. Аж ніяк не міг дати пояснення їхнім вчинкам, а також і не міг припустити, що вони так організовано й одчайдушно мали сміливість зазіхнути на державні багатства.
Силкувався запевнити себе, що трапилось скандальне непорозуміння всесоюзного масштабу – цьому давала привід уперта мовчанка керівника загону.
Був припустив у думці, що ця місцевість належить якомусь трестові або концесії (дирижаблі ж закордонної конструкції!), але ж невже там не могли чути про його експедицію? А до того ж, яке вони мають право держати його ув’язненим, ніби злодія й авантурника.
Повстало бажання поговорити, обмінятися з кимось думками. Але згадав, що Аскольда ще вчора перевели в інше помешкання. Закрокував по невеликій площі хижки, обережно нахиливши голову, щоб не вдаритись в низьку стелю. Зробив кроків п’ять з кутка в куток. Зупинився біля дверей, подумав трохи й обережно постукав. Ніхто не одзивався.
Професор постукав ще раз, вже дужче й настирливіше. Знову мовчанка. Вона дратувала, бо добре знав, що за дверима стоїть вартовий. Гримнув утретє вже кулаком і зі злістю вигукнув:
– Слухайте, ви!
– Чого тобі? – непривітно озвався грубий голос.
– Можете відповідати пристойніше, коли до вас звертаються.
– Тебе не спитав, як відповідати.
– Мерзотник!
Професор вилаявся, постояв трохи й тремтячим кулаком почав знову гатити у двері. Од ударів болюче щеміло тіло, біль ще дужче дратував і викликав безсиле обурення.
Вартовому, мабуть, набрид грюкіт, і він поблажливо запитав:
– Ну, чого?
– Негайно викличне вашого начальника, чи як його там величаєте?
– Огого чого забажав.
– Чуєте, негайно, я маю до нього справу.
– Яку справу?
– Не ваше діло, покличте.
– Сам прийде, якщо треба буде.
Вартовий сказав останню фразу спокійно й байдуже, і вже скільки професор не грюкав у двері, він не вимовив і слова.
Стомлений вкрай і знервований, Горський зрозумів, що грюкотом все одне не допоможеш – пішов геть од дверей до помосту.
Намацав рукою дошки й одежу, сів, посидів трохи. Згодом схилив на руки голову. Задрімав.
До тями його повернув чийсь обережний дотик руки. Звів голову, силкуючись розгледіти будьщо в темряві. Але враз струм світла од кишенькового ліхтарика засліпив йому очі. Тривожно запитав:
– Хто це?
– Пробачте, – пролунав близько над його головою сухий голос, – ви, здається, кликали мене?
– Кликав, але, власне, хто ви?
– Керівник загону.
Горський силкувався розгледіти лице особи, що стояла біля нього, але світло ліхтаря засліпляло зір. Простяг руку до чола, затулив долонею очі.