– Що ж, я прошу... звичайно, радий... надзвичайно...
Нарком примружив очі й просто рукою поскріб тім’я...
– Хороше діло – помріяти. Ну, нічого. (В наркома погасли в чоловічках іскри). Навесні думаєте рушати? Ви були там? О, це добре! А от цікаво – мабуть, колосальна штукенція? А? Приблизно?
О, це інша справа. Ну, що може бути за цікавіша для професора розмова, як не про аероліт, і вчений повний гордости, поважно промовив:
– Це колосальний аероліт, перший у світі щодо розміру. Він має приблизно з півсотні мільйонів тонн.
Нарком вражено подивився на професора й захоплено повторив:
– Півсотніі мільйонів тонн?! Ну, професоре, та коли повашому вийде, що він складатиметься виключно з залізної руди, то нам доведеться там завод металургійний будувати! – І нарком весело пожартував: – Непередбачений внесок в індустрію нашої країни. Ну, що ж, – хай щастить вам! Вісім тисяч не шкода, але (нарком хитро усміхнувся) скажіть Академії, що це аванс з майбутньої дотації. Добре?
Професору Горському не вірилося, що сьогодні кінець турботам й біганині. Він підвівся й шанобливо вклонився, прощаючись з худенькою, заклопотаною людиною.
Нарком потис руку:
– Бажаю успіху. Хай щастить. Маєте прихильника й ретельного спостерігача вашої роботи.
Нарком провів Горського до дверей і вдруге, міцно тиснучи руку, усміхаючись, побажав успіху:
– Хай щастить!
Професор вийшов з наркомату й довго йшов вулицею, спокійний, щасливо усміхаючись – сьогодні в нього був той дивний день, коли людина повно й радісно відчуває потребу й насолоду життя.
* *
*
Марич не помилився – біля дверей стояла Ґіна. Мить обоє стали непорушно, ошелешені несподіваною зустріччю.
Нарешті, Марич, мов сліпий, пішов назустріч. Ґїна перша порушила важку мовчанку. Подала руку й, напружено шукаючи його очей, майже пошепки запитала:
– Не впізнали?
– Так, – відказав глухо Марич – не впізнав.
З хвилину тримав її маленьку в м’якій рукавичці безвольну руку, не знаючи, що далі з нею робити. Потім несподівано й незграбно розняв свої міцні пальці.
Посунув крісло:
– Прошу.
Сіли й знову мовчки жагуче дивилися один на одного, вбираючи зміни, що сталися за час довгої розлуки.
Вісім років зробили своє діло. Проти Марича сиділа вродлива жінка у коштовному, оздобленому соболями, манто, в м’якому невеличкому червоному капелюсі, й ця жінка ані трішки не скидалася на дрібну кучеряву курсисточку в скромній блюзці, в темній вовняній спідничці.
І тільки випещене обличчя, рожеве й прозоре, чіткі обриси пристрасних губ та карі променясті очі дещо нагадували про колишню любу й дорогу Ґіну.
І від цього почуття Маричеві защемив серце млосний знайомий біль, і жінка, що ніби на початку здалася чужою, стала близькою й рідною, стала тією, по якій томився довгі роки, за яку не забував у боях, під час роботи, щодня.
Щоб приховати розгубленість, Марич, з удаваною недбайливістю посміхнувся до Ґіни й здивовано проказав:
– Незвичайна зустріч! Ну, вже ніколи не чекав. Але для мене невідомо, звідки ви довідалися, що я тут?
Марич трохи помилився й програв хід. Ґіна, інстинктивно, як жінка, відчула фальш і образливо поглянула на Марича.
«Ви так? Що ж, прошу», – було в її погляді.
Марич забув, що перед ним не худенька курсистка – ідеалістка найгіршого ґатунку, він у запалі забув, що перед ним найкраща мюзикголівська співачка – гордість НьюЙорку, що вміє співати веселі жанрові пісеньки про Кіті й Джона, навіть тоді, коли хочеться плакати.
Ґіна краще за Марича володіла своїм обличчям, ніжна пристрасть, що сіяла в її очах, раптом погасла. Треноване лице прибрало виразу бездоганно зробленого здивовання, а губи торкнула приємна холодна посмішка.
– Незвичайна, товаришу Маричу, здається, у вас так звертаються до всіх, – зустріч незвичайна. Я й сама ніколи не сподівалася на неї. А правда, цікаво, звідки про вас я довідалась? Не догадуєтесь?
Марич широко розвів руками.
– Ні.
Ґіна поволі скинула з руки торбинку й витягла звідти газету.
Це був учорашній нумер газети радянського напрямку, що виходила в НьюЙорку українською мовою. На останній сторінці, з боку різних об’яв, поруч реклами: «Петро Ярема – український погребник. Заряджує погребами по уміркованим цінам в НьюЙорку, Брукліні й околиці» – було вміщено Маричів портрет і повідомлення про мету його подорожі до Америки (портрет було взято з радянських журналів).
Марич хотів посміхнутись, але замість посмішки губи його скривила невдала гримаса: