– Прошу, одведіть убік світло.
Незнайомий загасив ліхтарик, але професор довго не міг розгледіти його обличчя. І лише згодом, напруживши зір в напівтемряві, вхопив оком худорляве обличчя, блискучі очі.
По павзі незнайомий ввічливо звернувся до Горського:
– До того ж ще й сам бажав мати з вами розмову.
– Дуже вдячний з такої ласки, – насмішкувато відказав професор.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Після темряви очі враз болюче засліпило денне світло. Горський, прикриваючи долонею окуляри, зупинився, почав оглядатися на всі боки. І чим далі дивився, тим глибше вираз обурення, а разом безмірного здивовання залягав у всі риски його лиця.
Місцевість важко було впізнати – звалені дерева на полі зараз лежали рівними квадратовими купами. Над головними кратерами підносилися вгору смоки, бурави. Деякі з них уже працювали. Біля них сновигали люди. Збоку, ліворуч, біля високої й міцно збудованої, правда, нашвидкуруч, причепної щогли, тихо погойдувались дирижаблі.
Професор зблід. Уперся очима в Ерґе:
– Що це значить, я не розумію?
Той у відповідь посміхнувся:
– Бачте, я господар цієї місцевости. Моя власність, розумієте?
– Ваша власність?!
– Вас так вражає це слово?
Горський нічого не відповів і, похиливши голову, пішов услід за Ерґе, що вів його у напрямі дирижаблів. Підійшли до гвинтової драбини. Ерґе ввічливим рухом запропонував професорові підвестись нагору.
В затишній, комфортабельній каюті він чемно запропонував фотель. Сам сів за стіл.
Обидва довго мовчали, були подібні до шахистів, що вперто обмірковують дальші ходи.
Хід зробив Ерґе.
– Так вас дивує все те, що ви бачили?
– Дивує.
– Але ж я сказав вам уже, що я володар цієї місцевости, що це моя власність.
– Земля, природні багатства в нашій країні – власність держави, – відповів професор.
– Це мене обходить.
– Тоді ви просто пройдисвіт і вдалися до дуже небезпечної авантури.
Ерґе нахабно посміхнувся.
– Хоч би й так!
– Тоді мені з вами нема про що говорити.
– Ви це цілком свідомо й твердо?
– Так.
– Я думаю інакше. Слухайте, професоре, хочете у відкриту, га?
Професор мовчав. Ерґе подумав трохи, не зводячи глузливого нахабного погляду з лиця професора, й по павзі недбало, ніби пустуючи, почав:
– Слухайте, ідемо у відкриту. Азіятський Аероліт ховає в собі незлічимі скарби. Істина! Доводити не будемо. На ці скарби дивляться різні категорії людей порізному. Я, господар цієї місцевости, висловлюючись грубо, дивлюся на скарби, як на засіб до існування, як на могутню життєву зброю, що дасть мені насолоду в житті, повагу й все, чого я забажаю. Це теж істина! Правда, її може дехто заперечувати. Звичайно, я ці заперечення відкину. Тепер щодо вас. Ви дивитесь на скарби, як вчений – хоча я, можливо, помиляюсь. Ви можете скарби матеріальні перетворити на скарби наукові. Це, зрештою, ваша справа. Більшовики на скарби дивляться інакше. Їм нема діла ні до ваших наукових прагнень, ні до ваших дослідів, їм, як і мені, потрібні гроші. Ви підданий СРСР, і вам краще знати стан науки в цій країні.
Професор підвів голову й підкреслено відповів:
– Так, я краще за вас знаю стан науки в СРСР.
– Отож – підтакнув Ерґе, ніби не помічаючи іронії Горського. – Тепер конкретно, це ясніше й відвертіше. Ви, скажемо, прагнете за кордон, де б ви могли спокійно працювати без турбот – оточений повагою й увагою. І от ви, нарешті, маєте можливість опинитись за кордоном, забезпечений матеріально на все життя, де ви можете цілком віддатись науці, а не бігати й кланятись у ноги неукам, жебрувати копійки на велику наукову справу. Але для цього, коли ваша охота, ви мусите взяти на себе керівництво в розкопинах Азіятського Аероліту. – Ерґе зробив невеличку павзу і коротко, упевнено закінчив: – Бачу, ви мене зрозуміли. Що ви на це скажете?
– Що я на це скажу? – перепитав професор. – Я скажу теж відверто: перший раз у житті я бачу такого авантурника й мерзотника, як ви.
* *
*
Трудлер знайшов Ерґе біля головної шахти. Інженер стояв коло свердла, пильно розглядав шматки породи.
Помітивши Трудлера, підвів голову, але не здивувався.
– Мене шукаєте?
– Та ось писулька вам.
Ерґе розгорнув чотирьохкутний клаптик білого паперу. Чорніло всього лише три слова:
«Негайно прибудьте. Пауль».
– Трапилося що? – вже здивовано заговорив Ерґе.
– Ні, все гаразд.
– А чого ж негайно?
Трудлер знизав плечима:
– Не знаю, вибіг з радіокабіни, покликав, передав, каже – негайно. Чого – не знаю. Всенькі дні з кабіни не вилазив.