– Ви ж розумієте, це ж провал, ганебний провал!
– Можливо.
– Не можливо, а так. На чорта нам оці мільйони тонн заліза. Що ми, завод тут будуємо? Але мене дивує ваш спокій, я його абсолютно не розумію.
– Я дуже спокійна людина.
– Але зараз цей спокій не до речі. Мене одно цікавить: правда, що ви теж знайшли уламки платини?
– Брехати я не мав наміру.
– А, киньте ображатись. Я просто питаю, може, ви помилились?
– Не думаю. Я досить добре розуміюсь на коштовних металах.
– Де ж ті шматки?
– Я ж вам уже сказав – я їх мусів віддати Горському.
Ерґе зупинився, постояв мить нерухомо серед кабіни, далі кинувся до дверей, відхилив їх і гукнув до вартового:
– Негайно привести ув’язненого.
Самборський, почувши наказа, підвівся з фотелю з наміром лишити кабіну. Ерґе здивовано загородив йому дорогу.
– Куди ж ви?
Самборський сухо відказав:
– Як ви все забуваєте, що я не маю права зустрічатися з Горським вічнавіч, та ще в такому стані.
– Як хочете.
– Не як я хочу, а так треба. Моя професія, так як і ваша, потребує точних понять і визначень, – сказав Самборський й швидким кроком вийшов з кабіни.
Вартовий привів Горського, професор, не глянувши на Ерґе, сів на тому місці, де кілька хвилин тому сидів Самборський. Довго в кабіні стояла сторожка напружена тиша:
– Я ще раз маю охоту серйозно поговорити з вами, – почав непевно Ерґе.
– Прошу, що маєте сказати, хоч ми, здається, на мою думку, домовились остаточно?
– Не зовсім.
Ерґе підійшов ближче до фотелю, став, обпершись долонею на стіл, і, нахиливши голову в бік професора, коротко, стримуючи хвилювання, проказав:
– Ви мусите показати мені шматки платини, що знайшли в цій місцевості.
Професор, що сидів понуро, готовий до всього, повільно підвів голову, поглянув поверх окулярів гостро в лице інженера, посміхнувся.
– Тепер для мене абсолютно ясно все. Але мушу сказати вам, що ніякої платини в цій місцевості я не бачив і не знаходив. А до того ж, я тої думки, що авантурникам і пройдисвітам коштовних металів краще до рук не давати.
Ерґе стис губи. Очі заблищали злісно. Він твердо зробив ще крок до фотелю й став поруч професора.
– Ви брешете, – кинув він з притиском, – я змушу вас показати ті шматки. Ви ж забрали їх у Сам... – Ерґе зрозумів, що в запалі розкриває Самборського, недоладно увірвав фразу.
– Що, у кого? – підвівся Горський. – У кого?
Ерґе нічого не відповів. Йому було все одно, він не міг володіти ані думками, ані рухами.
– Чуєте, сволото продажна, я змушу вас! – скрикнув він.
Горський, мовчки одвів очі вбік.
– Ви од мене не почуєте жодного слова, – відказав з огидою.
Важкий, брутальний удар кулака повернув голову Горського. На підлогу з дзенькотом упали шкельця окулярів.
І тоді ж несподівано позаду хтось різко рвонув і розчинив двері кабіни.
Ерґе від несподіванки здригнув і крутнувся до дверей. До нього бліда, з блискучими злими очима, наближалася Ґіна.
– Як ти смієш так поводитись? – ледве вимовила вона слова. – Як ти смієш?
Ерґе випростався й загородив їй дорогу.
– Прошу вийти з кабіни, – грубо зупинив він дружину.
Та, тремтюча від злости, зупинилася проти нього, хотіла щось вимовити, мабуть, не змогла, розмахнулася й соковито ляснула Ерґе по щоці.
Ерґе від несподіванки одхитнувся назад. На лівій крейдяній щоці, зарожевіла тьмяна пляма! Швидко прибрала форми долоні.
Він не вимовив і слова, бо не встиг отямитись, як на порозі з’явився Трудлер. Лице йому було розгублене. Він пальцем поманув до себе Ерґе. Коли той наблизився, зашепотів щось йому на вухо. До Ґіни й Горського зі слів Трудлера долетіло лише одно слово: «Втік».
* *
*
Все це нагадувало скоріше дивовижний сон. Не вірилося. Знемога, голод, жах підсилювали це почуття, й Аскольд, лягаючи відпочити, боявся, що вже більше не зможе підвестися з зеленого привабливого моху.
Трапилося все раптово й дивовижно.
Третього дня по тому, як їх ув’язнили, його перевели у другу хижку, нашвидкуруч збудовану загоном. З яких міркувань перевели його, він і сам не міг зрозуміти, мабуть, боялися, щоб дядько й небіж не змовились, як поводити себе на допиті.
Хижка була збудована з величезних дерев, з міцними дверима, тікати з неї було годі й думати.
Щоб якось скористати час, він спав годинами. Якщо набридало, ходив з кутка в куток, по тому знову лягав, затуляв очі, знову засипав. Губив почуття часу – здавалося йому, промайнуло безліч днів. Почував, що нудота всотується в усі клітини молодого неспокійного організму. Щоб якось розважити себе після сну, крокував з кутка в куток, наспівуючи, насвистуючи всі знайомі арії, пісеньки, фокстроти.