Співати ніхто не забороняв, очевидно, охорони біля хижки не було.
Того дня в нього йшла «прем’єра» «Мікадо». Аскольд довго й ретельно готувався до неї, пригадуючи в пам’яті всі мелодії оперети.
«Прем’єра» почалася легко, вчасно й чудесно. Але раптом, коли він почав на ввесь голос «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», – раптом брязнув засув, і двері хижки широко розчинились.
«Цілуй її», – застрягло в горлі.
На порозі викреслився силует жінки.
– Ви чудесно співаєте, – проказав силует.
Аскольд з хвилину ошелешено стояв, але потім невимовно зрадів, почувши приязний голос. Отямився й швидко заговорив:
– Та що ви! Це я з нудьги. Знаєте, посидь отут ще трохи – Шаляпіним станеш. Я не розумію, нащо мене тут тримають? Така нудота!
– То, може, вийдете погуляєте? – серйозно запропонувала жінка.
Аскольд не повірив і нашорошився.
– Ви шуткуєте?
– Ні, серйозно. Прошу, – повагом, без жарту відказала незнайома й відступила з порога, даючи йому дорогу.
Аскольд з острахом ступив за поріг.
– Прошу, прошу, не бійтеся.
І як тільки ступив він на поріг, почався справжній дивовижний сон, де все можна, де немає ані перепон, ані логіки, ані послідовности.
Жінка взяла його під руку, повела геть од хатини в бік Хушмо, геть од поля, на якому метушились люди, чорніли пірамідальні вишки (хатина стояла недалеко від причіпної щогли, біля якої був прив’язаний дирижабль, що так здивував тоді його своєю появою).
Ішов, як під гіпнозом. Біля берега незнайома зупинилася, пустила його руку, з хвилину мовчки дивилася в лице, а потім швидко, лячно заговорила:
– Тікайте, рятуйте себе, чуєте – рятуйте!
Ніби згубив розум, не розумів, стояв нерухомо.
– Рятуйте своє життя, тікайте. Врятуєтесь – перекажете Маричеві, що я тут. Я його дружина.
Вона хапливо потяглася до кишені сукні, вихопила чорний бравнінґ.
– Візьміть зброю.
Аскольд загіпнотизовано простяг руку, сховав револьвера до кишені. Потім повернувся, зробив крок уперед. Знову повернувся – побачив суворий тривожний погляд. Тоді зрозумів, що вона не жартує, й почуття небезпеки охопило його й він, не оглядаючись, побіг.
* *
*
Пошматована, збруджена одежа висіла лахміттям на виснаженому, змученому безсилому тілі гостя.
Сіре пухле обличчя, давно не голене, вкривали страшні виразки. На голові не було кашкета, й давно нестрижене волосся спадало вицвілими пасмами на чоло. Лише очі зпід навислих брів, сховані глибоко в ямах, блищали чистим хоробливим блиском.
Незнайомий чорними, в ранах, пальцями довго порпався під лахміттям біля грудей і, нарешті, витяг звідти охайно загорнутий пакунок.
Довго тремтячими руками розгортав його – то були документи. Розгорнув і мовчки простяг їх Борецькому – начальникові державного політичного управління Нської округи.
Той уважно перечитав їх, підвів голову. Він несподівано випростався, аж перегнувся через стіл.
– Трапилося що?
– Я боюся, що експедиція загинула, – безсило вимовив незнайомий.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Начальник підпер лівою долонею лице, звівши докупи чорні гнучкі брови, правою рукою дрібно нотував собі в блокноті.
– Я почав за ним стежити, – розповідав знесилено гість. – Правда, почав я це підсвідомо, після отого випадку. Але нічого не міг помітити такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Тої ж ночі я цілком випадково побачив, що він зник з човна. Зі зброєю я пішов слідом. Туманило. І він швидко зник з поля зору. Враз я почув перед себе кроки, ледве встиг притулитись до скелі, як повз мене пройшло вже дві постаті. Попереду йшов він, – я впізнав його силует. Щоб відразу не викрити себе, я попід скелею пішов в обхід до берега. Біля берега я вже не застав ні їх, ані човна. Лише шматок линви звисав біля кореня дерева – вони пустили човен у поріг.
– А далі... мені самому не віриться. Я ніколи не думав, що в мене вистачить сили вихопитись з нетрів. Просто пощастило.
– Що ж, товаришу Марич, на вашу думку, треба діяти? – покинув нотувати в блокноті начальник.
– Негайно рятувати експедицію.
– Я це знаю, але як?
– Коли б, звичайно, у вас були літаки, – непевно зауважив Марич.
– Літаки є. Із N. викликати можна. Але у нас тільки в Кежмі бензинна база, а далі... Правда... – начальник замислився. – Правда, лишити на час товаришів у Кежмі, організувати базу на Вановарі... Є...
Начальник підвівся, пішов до дверей.