– Я зараз прямим дротом перебалакаю з N., а ви можете лягати. Лягайте, лягайте, чого там, – вказав він рукою на канапу.
Марич рукою зупинив його.
– Стривайте, хіба в N. є літак?
Начальник усміхнувся.
– І не один.
Марич здивовано поглянув на нього.
– Не розумію.
– Е, та я й забув, ви ж нічого не знаєте. Ось прошу, погляньте. – Він повернувся до столу, простяг Маричеві свіжий нумер газети Особливої Далекосхідної армії «Тривога».
Марич глянув на заголовки, ледве не скрикнув:
– Невже війна?
– Не зовсім, але щось схоже.
* *
*
Марич ліг на канапу й ніби згубив притомність. То був міцний незвичайний сон.
Прокинувся в чистій постелі, спочатку не зрозумів, де це. Підвівся на лікті, довго озирався. Ненароком взявся за голову, пальці наткнулись на колючу виголену шкіру. Усміхнувся. Зрозумів, що його поголили, викупали, одягли в чисту білизну. З насолодою простягся на м’якій постелі, знову заплющив очі.
Як вдруге розплющив, побачив перед себе начальника. Той усміхався.
– А знаєте, скільки проспали?
– Скільки?
Начальник показав три пальці.
– Три години?
– Три доби.
Марич з острахом підвівся. Жахнувся.
– Три доби. Та це ж...
– Не турбуйтеся, – заспокоїв начальник. – Позавчора з бензиною до Кежми вилетів двохмоторовий літак. Сьогодні вилітає другий. Є дозвіл, якщо справа серйозна, мобілізувати військові сили.
* *
*
Сохло в роті – присмак гіркоти мучив горло. Гуло в скронях, а перед очима пурхали прозорі безформенні метелики. Часом, здавалося, земля погойдується під ногами, й Аскольд, щоб не впасти, хапався руками за дерева.
Несила було пересувати отерплі, ніби чужі, ноги. Тропа в’юнилась серед зелених трясовин, круто обминаючи згубні місця.
Іноді ніби губив свідомість й, очутившись, позирав навколо порожніми очима, не розуміючи, де він і що діє.
З усіх думок лишилась одна: не лягати й не стуляти очей. Але ноги в колінах дрижали, й вії важко тиснули на очі.
Тропа ширшала, галузилась у десятки дрібніших тропок. Підсвідомо прямував широкою, з твердішим утоптаним ґрунтом. Раптом знеможений одноманітним гулом у скронях слух впіймав якісь нові незрозумілі згуки. Вони уперто міцнішали й наздоганяли.
Вимучений організм пройняла спочатку тривога, але була вона квола й не змогла підсилити ані рухів, ані думок.
– Погоня, – ворухнув губами Аскольд і здивувався свого голосу – ніби хтось збоку притишено мовив – «погоня».
Подумав: «Звернути вбік, тікати», – але не повернув, а лише посміхнувся своїй думці хоробливою усмішкою.
Згуки позаду зростали, хутко наближалися до нього. Хотів було повернути голову, але зараз же забув за свій намір. Пішов уперед, перехиливши тулуб, і вперто усміхався – здавалося, що хтось, шуткуючи, хоче його наздогнати.
Враз зелена стіна хащів розступилася, й зір охопив барвистий простір широкої долини. Десь майнула блакитним кольором смуга річки.
Від простору помутніло в очах, колихнулася земля й тілом поповз млосний холодок. Аскольд похитнувся. Важко сів на землю, на м’який мох. Земля колихнулася вдруге, ще дужче. В очах потемніло. Упав на спину.
Згодом біля голови загула земля, ніби хтось важко затупотів по ній. Слідом пролунав дивний гострий згук, схожий на вигук здивовання.
Із темряви просто перед очима схилилося незнайоме бородате лице.
* *
*
– Контакт!
– Є контакт!
Всі інші згуки потонули в клекоті мотору й шумі пропелера.
– Сідаймо! – гукнув на вухо Маричеві Борецький.
У літакові вже розташувалось три незнайомих озброєних військових. Останній сів сам Борецький.
Літак рвонувся вперед і непомітно, з розгону, м’яко відірвався від землі.
Марич витяг бінокля, притулився до вікна. Неспокій тривожив його ввесь час, і він мовчазно, стиснувши губи, блідий, ще хворий, щоб хоч чимнебудь заповнити час, не пускав бінокля з рук.
Голубим оксамитом, вибагливо вигинаючись в зеленій оправі, вилискувала Ангара. Рудими плямами тяглися берегами селища з квадратовими картатими полями, а далі аж ген до обрію, запнута сизим димком, коливалася верхівлям тайга.
За поворотом річки викреслилося велике селище. Марич упізнав Братське. Літак зробив коло над селищем. Біля берега спалахнула ватра, хутко згасла, й стовп диму важко почав підводитись у повітря. То було гасло.
– Все гаразд, – пояснив на вухо Маричеві Борецький, – завдання виконали, можемо без спуску летіти до Вановари.
Літак почав забирати височінь – назустріч почали підводитись скелясті горби гір.