Вогненною хвилею аероліт вдарив у низину і як струмок, вдаривши в рівну поверхню, розсіває бризки на всі боки, так і лава із вогняного газу з роєм тіл – гахнула в землю і безпосередньою силою, а також вибуховою оддачею, вкоїла могутню картину руїни. За законом фізики (інтерференція хвиль) – мусило бути і таке місце, де ліс мав залишитись на місці, хіба що згубивши од полум’я кору, листя й віти.
Ви можете уявити, яку колосальну руїну вчинив «він» – цей «бог вогню і грому» – сліпучий Огди. Могутній гураґан, що розійшовся від центру, звалив віковий ліс на площині 1015 тисяч квадратових кілометрів. Але аероліт ще був оточений хмарою розпеченого газу (до тисячі ступнів), тому опалений ліс лишився мертво стояти навколо центра – з тої причини, як я вже написав, інтерференції хвиль. Як глибоко зайшли шматки аероліту в землю, я сказати не можу – сил не було обійти місцевість, чи почати розкопки – треба було рятувати життя.
І тому хіба не болюче було мені слухати скептичні зауваження й бачити недовірливе здивування очей, й чути прохання: «покажіть, будь ласка, знимки». Вони, бач, колеги мої, не вірили Горському.
І ось зараз, здається, я бачу кінець цьому, і тому ви так потрібні, дорогий мій – буде багато роботи біля організації нової експедиції, яка має детально вивчити це виключне явище природи, та й боротьби ще багато.
Я оце позавчора в американських газетах прочитав про розкопини Арізонського аероліту – мене просто вражає отой суто американський дух нездорового практицизму, що створено навколо цього наукового явища – і тому я скептично ставлюся до тих багатств, що обіцяють спритні людці.
Я довідався, що розкопини взялися вести інженер Тільман і професор Барінґер, дуже прошу вас, мій дорогий, навідайтесь до Барінґера, вітайте його (я знайомий з ним) і детально зазнайомтесь з їхніми роботами, для нас американський досвід матиме колосальне значення, бо треба буде провести топографічну зйомку місцевости й визначити астрономічні пункти (а то – ви тільки уявіть – у тих місцях мапи брешуть на цілий градус – не більш і не менш, як на 110115 кілометрів). Потім треба вивчити торфянисте плоскогір’я й провести магнетометричні виміри.
Що ж до практичного боку, до користи (а мені, між іншим, скрізь про це натякають), то я певний, що крім величезної наукової цінности – Азіятський Аероліт цілком виправдає з лишком всі витрати, що ми зробимо. У крайньому разі, хай це буде аероліт не породи залізонікелевих, хай він з породи седеритів – по шматках у музеї продавати будемо.
А поки що, міцно тисну вашу тверду мужню руку й якнайскоріше чекаю побачити вас у Ленінграді.
Ваш В. Горський.
Р. S. Ще забув був. Простіть мене старого, що без вашої згоди оголосив у пресі вас своїм першим помічником.
А потім розповім вам, про що ніколи й нікому не говорив. Справа ось у чому. Досліджуючи район, де впав аероліт, я в однім чумі натрапив на цікавий «священний камінь» з чистої платини. Я довго розпитував господаря, де він його дістав – тунгус уперто не хотів відповідати, й лише після настирливих прохань і щедрих подарунків, з жахом озираючись, відповів, що це священний камінь «бога вогню Огди».
Ви розумієте, Огдою тунгуси звуть Азіятський Аероліт.
Я, звичайно, скептично поставився до цієї історії. Але ви уявіть моє здивовання, коли я в другім чумі натрапив на такий же точнісінько камінь, вірніше, шматок платини. І почув, ще більше. Почув, що шаман племени Тайгорів був декілька разів на місці, де лежить «бог Огди» й бачив безліч виритих глибоких ям. Тунгуси побожно розповідали, що шаман молився там три дні й три ночі й на власні очі бачив бога, що упав з неба й перетворився на силусиленну білого каменя (тобто платину!). Отой шаман і приніс декілька шматків каміння, що, на думку тунгусів, охороняє господарство від страшних пожеж.
Марич двічі перечитав листа й глибоко замислився, аналізуючи свій стан. Дурити вже себе він не збирався, факт – він опинився в складному й важкому становищі.
Усі думки й мрії про спокій і якийсь остаточний вихід, що мусила дати зустріч, розвіялися легко й непомітно. Довгождана зустріч принесла з собою хіба що гостріший біль – та ще дужче підкреслила безпорадність.
Якби оце дорогий Валентин Андрійович довідався, в якому стані опинився завжди твердий і суворий його помічник і учень – який на думку вчителя не здатний витрачати час на сантименти і любовні історії – здивувався б професор і не повірив би сам собі.
Хіба ж не мізерія – одруження двох цілком чужих людей (хай колись може й близьких), що дивляться на все різними очима, які ніколи не зможуть зрозуміти повнотою одне одного, хоч може й зв’язані одним спільним почуттям, і несвідомо тяжать одне до одного.