— Я ж сказав, нічого такого. Просто… у фільмоскопі перегоріла лампочка. І я… хіба не ясно? — вимовив він із погано прихованою прикрістю й упертістю, опускаючи очі кудись собі під ноги. З його обличчя ще не спала неприродна блідість, але щоки горіли, немов від лихоманки. Чи від сильного сорому.
Михайло з Валерією вже не в перше обмінялися поглядами, однак зрештою були змушені прийняти таке пояснення. Побачивши, що питань більше не буде, Назар полегшено зітхнув.
Хлопчик поки що не встиг цілком усвідомити те, що з ним відбулося в кімнаті. Але ще тоді, у дитячій, щойно він збагнув, що букви стали малиновими, — його опанувало якесь особливе відчуття, воно нав’язливо буркотіло: він став свідком чогось украй негарного, забороненого, і бачити це — було дуже, дуже погано. Десь так, ніби він, піднявшись уночі в туалет, випадково побачив, як його мама виходить голою з ванної і йде до спальні, цокаючи коридором, тому що замість ніг у неї копита. Саме це відчуття і не дозволило йому розказати все, як було.
— Добре, — підсумував нарешті Левшиць-старший. — Прибереш там, згода?
Назар кивнув. А що йому ще залишалося робити?
Повертатися самому до своєї кімнати було нелегко, але він розумів, що рано чи пізно все одно доведеться це зробити.
— Дивно, це на нього не схоже, правда? — подивилася на чоловіка Валерія, коли вони сіли вечеряти.
— А хто його знає. Звісно, може, він говорить так, як було, — в голосі Левшиця відчувався сумнів, — може бути.
— А ця реакція… Пам’ятаєш, як ти знайшов у нього в тумбочці ті гидкі фотографії?
Михайло пирснув, ледь не подавившись куснем відбивної.
— Ще б пак! Збирався зробити йому сюрприз, підкласти нові комікси. А тут з’ясовується… — він засміявся. — Знаєш, я відчув себе таким ослом, коли побачив ледь не цілу річну передплату порножурналів…
Валерія залишалася зовсім серйозною.
— Але навіть тоді він не був таким… По-твоєму, його справді так могла налякати перегоріла лампочка? Він так себе поводив, немов йому доводиться… брехати.
Цієї миті з’явився Назар, щоб приєднатися до них. Він був злегка насупленим і залишався, як і раніше, неговірким, але все-таки виглядав помітно краще. І Левшиці за мовчазною згодою закрили цю тему.
Щоправда, не на довго.
Розділ 2
Новосілля
Насправді Назар оговтався від шоку значно швидше, ніж можна було б очікувати навіть від дорослого. У дорослого те, що відбулося, не бажало б укладатися в голові і зводило б із розуму, вступаючи в конфлікт із усталеним світоглядом. Але Назарові було тільки вісім, а в цьому віці багато що здається можливим. За весь залишок вечора жодна думка про власне божевілля навіть не промайнула в його голові — тому що логіка дітей проста (і де в чому перевершує дорослу): щось відбувається — отже, це можливо.
Зовсім інша річ — страх. Лягаючи спати, Назар хвилини три вагався, перш ніж усе-таки зважився не вмикати настільну лампу. Він подумав, що батьки почнуть здогадуватися… Він і раніше чув про всіляких чудовиськ (правда, ніколи від Михайла чи Валерії, бо хоч іноді вони й вигадували когось типу козюльника, але це було смішно, а не страшно), які живуть у кімнатах дітей під ліжком чи у шафі. Але то був абстрактний страх, навіюваний моторошними історіями й темрявою. А тепер він зустрівся зі страхом знання. І це все змінювало.
Тому що тепер Назар був упевнений в існуванні монстрів. Хай навіть те, що він побачив, було тільки натяком.
Якщо він захоче комусь розповісти, бабаю це може дуже не сподобатися (йому ж чудово чути з-під ліжка, про що говориться в квартирі і, можливо, навіть за її межами). І він одного разу вилізе вночі, коли Назар буде спати, щоб покарати його. Наприклад, повідкушувати пальці чи зробити щось ще жахливіше. Чи доводилося йому коли-небудь чути, щоб якусь дитину знайшли вранці по-звірячому знівеченою, вбитою вночі у ліжку? — напружив пам’ять Назар. І щоб при цьому ніхто не знав винуватця? Згадати не зміг. Хоча це ще нічого не означало. Такі випадки все одно могли відбуватись і не розголошуватися. Дорослими. І звалюватися на них же. Спеціально. Бо ж буки, бабаї та інші потвори повинні приходити тільки до поганих дітей. А чи був він поганим? Чи вони самі вирішують, кого вибрати — за якимись своїми особливими ознаками?
А раптом… — сяйнула в голові Назара приголомшуюча думка — існує таємна змова між дорослими і цими монстрами: чудовисько нападає на дитину — і так дорослі дізнаються… То ж не дарма його батьки хотіли, дуже хотіли, щоб у нього з’явилася своя кімната, і навіть квапилися з переїздом!
Однак, поміркувавши, Назар із відразою й соромом відкинув цю думку — добре ще, що Валерія з Михайлом не могли його чути, використовуючи телепатію. Йому все-таки було вже вісім, а не п’ять, і він все таки підозрював, що у всій цій ієрархії: діти-дорослі-монстри — поганими є саме останні. Хіба він сам не мав змоги переконатися в цьому, коли бачив одного з них на стіні? До того ж, тато з мамою його люблять і… хіба вони вважають його поганим?
Незважаючи на те, що малюнок був зроблений Назаром самостійно — хоча внутрішньо він не міг заперечувати присутність якоїсь сили, що водила його рукою, — він анітрохи не сумнівався, що бачив — точно чи приблизно — того, хто відповів йому по трубах опалення. Бабая. Того, Хто Стукає По Трубах. Зіштовхуючись із невідомим, діти більше покладаються на інтуїцію, ніж на розум.
Але от навіщо той дав знати про себе? І що тепер може статися далі? Чи це було грою випадку, і на цьому все скінчиться? Може, він просто зробив щось не так — наприклад, не варто було просити його назватися? Не дарма ж виникло те неприємне відчуття… Просто не треба було цього робити, та й годі. Але тепер він це знає і навіть близько не підійде до тієї клятої батареї.
Роздуми в такому руслі принесли певне полегшення — Назар потроху почав заспокоюватися, його маленьке, зіщулене під ковдрою тіло стало розслаблюватися, наче рука, яку міцно стиснули в кулак, а потім відпустили.
…І ще Назар був дуже задоволений, що ніхто не помітив, як він «підпустив лимонаду» — якщо вжити фразу дідуся Миколи. І для справедливості варто додати, що останнього разу це було вже дуже давно… адже так? А зараз — хто б не злякався всього цього? І штани намокли зовсім трішечки, ледь-ледь. Правда ж?
Думаючи про це, Назар нарешті перестав прислухатися до шерехів у темній кімнаті і зовсім спокійно заснув.
Наступні п’ять днів минули спокійно.
Родина поступово облаштовувалася на новому місці, звикаючи до змін у домашній обстановці, розташування крамниць, розкладу транспорту і сотень інших дрібничок, з яких складається повсякденне життя. Все поверталося на круги своя. Михайло Левшиць після чотирьохтижневої відпустки взявся до своїх обов’язків у фірмі, що займалася оптовим продажем медикаментів. Останні півроку він керував відділом маркетингу, зробивши за неповні п’ять років кар’єру від рядового співробітника. Валерія працювала в тій самій фірмі менеджером із закупівель, налагоджуючи стосунки з виробниками. «Ти купуєш, я — продаю. То якого дідька нам ще хтось потрібен?» — доволі прозоро жартував Левшиць удома.
Назар за ці дні встиг познайомитися з декількома хлопцями з нового двору, але поки що ні з ким близько не зійшовся; підготовка до занять у школі, що починалися через десять днів, відбирала левову частку вільного часу — зрозуміло, з ініціативи батьків, а не самого Назара. До того ж, він дуже сумував за своїми старими друзями, хоча зідзвонювався з ними майже щодня.
Назар зробив одне несподіване і не дуже радісне відкриття: схоже, усі його приятелі поставилися до цього раптового переїзду значно менш болісно, ніж він сам. Зрештою, Назар прийшов до висновку, що так трапилося, напевно, тому, що у їхньому житті не змінилося нічого, у його ж — змінилося все.
У передостанню суботу серпня, як і планувалося, Михайло з Валерією влаштували невеличкий бенкет із нагоди новосілля. Запросили тільки двох колег по роботі з дружинами, подружню пару, з якою родина товаришувала вже багато років, і, звичайно, батьків. Ще троє чи четверо запрошених прийти не змогли, пояснивши відсутність поважними причинами; це нікого не зачепило, тим більше, що вони обіцялися навідатись іншим разом.