Борис Левандовський
Бабай
Роман і повісті
Бабай
Чомусь прийнято вважати, що дитячі страхи — просто витвір нешкідливої фантазії. Але це — велика помилка…
Бука-злюка причвалав —
Тоню з Дмитриком забрав.
Знову він прийде, кудлатий…
Пролог
Хлопчикові було п’ятнадцять років, але його вже встигли звинуватити в нелюдськи жорстокому вбивстві його молодшої сестри і визнати безумцем. Він намагався пояснити всім цим дорослим, що відбулося насправді, проте пояснення тільки шкодили. Він не вбивав свою сестру — він її по-справжньому любив. І божевільним не був. Але ті, котрі могли б допомогти, ніц не хотіли слухати…
Сестру Вероніку задушила потвора, яка вилізла з-під його ліжка, і потім кілька разів намагалася убити вві сні його самого.
Провина хлопчика була тільки в тому, що він легковажно перейшов незриму межу. А потім стало пізно… До цього історії про монстрів, що ховаються в потайних закутках спалень і нападають уночі на дітей, були його захопленням. Здавалося, він міг вигадувати їх безкінечно. І тому — розповідав, розповідав, а жах в очах Вероніки був для нього найжаданішою похвалою. Поки не з’явилося чудовисько.
Того злопам’ятного вечора батьків не було вдома.
Усе відбулося на очах у хлопчика. А він не зміг врятувати сестру від кудлатої потвори, яку сам викликав силою страху Вероніки. Тому що до смерті злякався.
Дівчинці було п’ять років…
Він узяв кілька чистих аркушів і олівець. Решту життя, швидше за все, доведеться провести в психіатричній лікарні. Ці останні дві чи три години вдома без нагляду — щедрий дарунок долі. Але часу обмаль, незабаром за ним прийдуть. Зараз остання можливість коли-небудь знайти того, хто йому повірить. І навіть урятувати чиєсь життя. Можливо, тоді Бог простить йому за Вероніку. Можливо…
Схилившись над столом, він провів рукою по пасмі вибіленого сивиною волосся і почав писати.
Частина I
Той, Хто Стукає По Трубах
Обличчя небезпеки, що підстерігає вашу дитину, може мати зовсім немислимого власника.
Розділ І
Кімната для хлопчика
Початок усім цим моторошним подіям, які тривали в житті родини Левшиців близько двох тижнів, поклав переїзд на нову квартиру. Але, якщо точніше, перші ознаки викликали кілька ненавмисних ударів викруткою по трубі центрального опалення — Назар постукав і йому відповіли.
Темноволосий хлопчик із карими очима і щирим веснянкуватим обличчям на ім’я Назар Левшиць стояв посеред великої кімнати, безладно заваленої розібраними меблями та картонними коробками, і дивився у вікно. Із висоти другого поверху йому відкривався незнайомий двір із незнайомим майданчиком, на якому бавилися незнайомі діти. Хтось із них, мабуть, буде його майбутніми друзями. Родина щойно переїхала з іншого району міста, хоча й не дуже віддаленого від нового помешкання, — просто, коли тобі щойно виповнилося вісім, навіть така зовсім коротенька подорож нагадує переїзд до іншої країни.
За його спиною нагромаджувалися речі, перевезені в першу чергу, решта мала прибути незабаром — другим рейсом великої вантажівки. І хлопчику нічого не залишалося робити, як чекати одному в новій квартирі на приїзд батьків, цілком поглинених турботами, і нудьгувати. Усе це відбувалося якраз посередині серпня, був ранок сонячного, але не жаркого літнього дня.
На широкому підвіконні Назар помітив велику стару викрутку з дерев’яною відполірованою ручкою, швидше за все, забуту в метушні старими господарями. Зважив у руці і, знову повернувшись до вікна, без будь-якого наміру постукав масивним руків’ям об чавунне ребро радіатора опалювальної батареї, що була розташована у неглибокій ніші під підвіконням, яке навряд чи сягало Назарові до грудей. Тунн… тунн-тунн… тунн…
Величезний чорний доберман із палицею у зубах вискочив на дитячий майданчик…
І цієї миті по трубі передався стукіт у відповідь — здавалося, наче хтось навмисно чекав на сигнал, щоб відповісти. Хлопчик від несподіванки здригнувся й випустив викрутку.
Він простояв у розгубленні кілька секунд, але, вже нагинаючись, щоб підняти викрутку з підлоги, вирішив: напевно, це йому причулося. Тому що насправді ніхто не міг так швидко відгукнутися — всього за одну чи нехай навіть дві секунди. Однак його серце чомусь закалатало ще сильніше, коли він оглянув ребристий радіатор батареї. Біла олійна фарба, якою той був пофарбований, пожовкла і місцями облупилася; подекуди Назар помітив темні плями, які залишає розплавлений узимку пластилін. У проміжках між колінами батареї зібрався залежаний пил, що місцями звисав з поперечних планок і колихався від непомітного протягу. Здається, звичайна батарея. Чому ж тоді…