— Не полошись, кума! — підбадьорює Мотря. Ми їм зараз ціну накинемо — повтихають! — і рукава плюшові засукує. — Відбазарюємося тут — мотоциклетку своєму дідові куплю, грім мене бий, коли брешу!
Її б устами та мед пить. Бо тут вакурат і наспіло лихо. Оточили нас матроси і ґелґотять усі, як гуси, не по-нашому. Потім пани якісь поважні наспіли, і потягли нас до приміщення, вроді контори. Лантухи з гірками випорожнюють...
— По якому такому праву! — бушує Мотря, До прокурора дійду, баньки погані видряпаю. Не чіпайте гірків, гаспиди окаянні! Огірочки наші по десятці за кіло йдуть!
— Куди лізете, іроди! — веду і я підголоском. — За пазухою своє, зароблене! На, подавись моїм документом, щоб твою неньку затіпало!
Що було, поки свої прибігли!
— Цитьте, баби! — кричить один. — Не в своєму селі на гулянці — в Копенгаген попали! Містика! Міжнародний скандал!
1 рідне наше аташе за голову схопилося.
Тут ми з Мотрею вже у парі заголосили, мов на панахиді.
Не буду переповідати, як переправляли нас на Батьківщину, і про те, як у селі стрічали, не буду... Біда! На що вже Мотрин Панько Аполлонович тихий — сорок літ за її спідницю тримався і ні пари з вуст, і той сказився, до ультимату дійшов:
— Сію секунду в двадцять чотири години, — кувікає, — подаю на розвод. Бо загальноєвропейського скандалу стерпіти не можу...
Одне слово, хоч вішайся. Ось тоді й рішили ми з Мотрею, що не буде нам прощення ні від люду, ні від совісті своєї, коли громада нас, як бджіл працелюбних, не визнає... Ну, я вже вам хвалилася, що на парниках ми перші, а Мотрі точно медаль вийшла б, якби не той Копенгаген...
А пляшечку цю — віскі — і хустину барвисту один посольський хлопець подарував, земляк наш. Душевний хлопчина, усе сміявся та приповідав: «Ну, бабулі, влипли ви в історію дипломатії!»
Та ви їжте, пригощайтеся на здоров'я. Холодець у мене, як пісня, — з копитків, кров'яночка свіжісінька — щойно пацю заколола, цибульку, капустку, помідори беріть, редькою не гребуйте... Жаль тільки, що гірків наших знаменитих ви у мене не скуштуєте. Після того Копенгагена я на них дивитися не можу...
_______________________
КОНТЕКСТИ
Випив зайве — і перейшов Рубікон.
____
— Чесно кажучи, я закінчений брехун.
____
Засвітився німб — набили лоба.
___
Акселерація: молокосос у нетверезому стані.
____
Консерви «Сало туриста».
____
У нього в голові був пунктик. Склотари.
____
Наніс образу візитом ввічливості.
____
Вік кібернетики: — Зіграємо в перфокарти?
____
Диво природи: замислений кретин.
____________
ВСЕ ВИЩА...
Новоспечений декан ПетренкоВалуа вскочив у халепу.
Затьмарений молодечим запалом, він зголосився бути відповідальним секретарем приймальної комісії рідного університету. Петренка-Валуа блискавично загнуздали відповідним наказом. По наївності він устиг вискнути: «Я зворушений!» — і його впрягли в манжару, яка репалась від засилля абітурієнтів. Найловкіші з борців за високу освіту відразу ж перелізли на секретареву шию. І не самі. А з болільниками, секундантами, меценатами і предками при клевретах та нукерах.
Отож життя засвітилося Петренкові-Валуа новими гранями, кожна з яких могла порізати. Вже на початку своєї приймальної діяльності наш секретар міг стати мільйонером, з перспективою подальшого існування в краях золотих розсипів... На щастя, він у потрійному стрибку подолав східцеві марші, рятуючись від чадолюбної трійці — білобрового помора, аксакала, спеченого сонцем середньоазіатських пустель, і ще одного джигіта з Подолу. Кожен з них пропонував дещо, вимірюване каратами, за університетське майбутнє своїх діамантових нащадків...
Телефон, який Петренко-Валуа виборов дорогою ціною принижень, довелося перевести на тестя, який жив у сусідньому під'їзді. Після кількох цілодобових телефонних тортур тестя влупив стрес. Принаймні, свідки запевняли, що він тупотів ногами на зятя-декана і верещав: