До речі, Клімов був одружений на племінниці Вадима Майковського — начальника російської поліції Києва при німцях. Климов стверджує, що "господар Бабиного Яру" Майковський був напівбожевільним і напівжидом.
16.
"А таких що мали броню, серед жидів було безліч, що не залишалося непоміченим усією країною і викликало далеко не дружні почуття по відношенню до жидів".
"А так як переважна більшість цих відповідальних працівників були жиди, які при евакуації рятували і свої сім'ї, то виходило, що евакуюються саме жиди, займаючи поїзда і автотранспорт. Крім того, уряд СРСР, з огляду на небезпеку знищення жидів, які потрапили до німців, зі свого боку насамперед намагався евакуювати жидів. Ця остання обставина — всебічне сприяння уряду СРСР справі порятунку жидів перед наступаючими німцями — замовчується або навіть деякими жидівськими дослідниками цього питання взагалі заперечується" (Андрій Дикий, "Жиди в Росії і в СРСР" Нью-Йорк. 1976 рік.).
«Багатьох і багатьох врятувала від знищення евакуація 1941 і 1942 років. Низка жидівських джерел воєнного та повоєнного часу не піддає сумнівам енергійність заходів для цієї евакуації. Наприклад, у збірці «Жидівський світ» 1944 року читаємо: «Радянська влада повністю давала собі звіт в тому, що жиди є найбільш уразливою частиною населення, і, незважаючи на гостру потребу армії в рухомому складі, тисячі потягів були надані для їх евакуації… У багатьох містах… жидів евакуювали в першу чергу», хоча автор вважає перебільшенням «твердження жидівського письменника Давида Бергельсона, ніби [загалом] 80 % жидів були благополучно евакуйовані». — «У Чернігові до війни жидівське населення обчислювалася в 70000 чоловік, з яких до приходу німців залишилося 10000…. У Дніпропетровську з 100000 жидівського населення до приходу німців залишилося тільки 30000». У Житомирі з п'ятдесяти тисяч жидів виїхали не менше сорока чотирьох. — У бюлетені «Хайаса» влітку 1946 року Є.М. Кулишер писав: «Не викликає сумнівів, що радянська влада вживала спеціальні заходи для евакуації жидівського населення або для полегшення його стихійної втечі. Поряд з державним персоналом і промисловими робітниками і службовцями всім жидам надавалася перевага [при евакуації]… Радянська влада надала тисячі поїздів спеціально для евакуації жидїв»; Для забезпечення безпеки при бомбардуваннях евакуювали жидів і на багатьох тисячах підвід, що споряджалися від колгоспів і радгоспів глибше до залізничного вузла. Б.Ц. Гольдберг, зять Шолом-Алейхема, що був кореспондентом нью-йоркської жидівської газети «Дер Тог», «після чергової поїздки в Радянський Союз взимку 1946/47 року надрукував статтю "Як під час війни евакуювали жидів в Радянській Росії"» («Дер Тог», 21 лютого 1947): кого він про це розпитував на Україні, «жидів і християн, військових і евакуйованих, всі відповідали, що політика влади полягала в тому, щоб надати жидам перевагу при евакуації, намагатися вирвати їх чим більше, щоб наці не могли їх знищити» І колишній радянський партизан Моше Каганович у своїх потім (1948) закордонних спогадах підтверджує, що радянська влада надавала для евакуації жидів всі наявні транспортні засоби, понад потягів — і возові обози, і було наказано евакуювати «з областей, яким загрожував ворог, в першу чергу громадян жидівської національності».
У матеріалах Жидівського Антифашистського Комітету міститься повідомлення: «В Узбекистан, Казахстан та інші середньоазіатські республіки евакуювалися на початку Вітчизняної війни близько півтора мільйона жидів» Ця цифра — без Волги, Уралу, Сибіру. У той же час «жидівських колоністів у Криму евакуювали настільки завчасно, що вони були в змозі вивести всю худобу, і все землеробське знаряддя»; «відомо, що навесні 1942 року жидівські колоністи з України створили колгоспи на Волзі, за «іронією долі» на місцях німців Поволжя, висланих декретом радянського уряду від 28 серпня 1941 р.
… У 1943 р. з семи повідомлень Надзвичайної Державної Комісії з розслідування гітлерівських злодіянь (за окремими місцями, а також щодо винищення радянських військовополонених, про руйнування культурних цінностей нашої країни) тільки в одному говорилося про винищення жидів — у Ставропольському краї, поблизу Мінеральних Вод. — А в березні 1944 Хрущов, виступаючи в Києві з промовою про страждання, перенесених України під окупацією, взагалі «жодним словом не згадав про жидів» (А. Солженіцин «Двісті років разом» В 2 т. Т. 2. — М.: Русский путь. 2002)
17. Ця ж цифра — три тисячі — спливає в (можливо, апокрифічних або зовсім фальшивих) матеріалах допитів шефа Гестапо Генріха Мюллера (Грегорі Дуглас, "Шеф Гестапо Генріх Мюллер Вербувальні бесіди."):
"— Хіба не було 30 000 жидів, вивезених за місто і розстріляних СС?
— Ні. Українська поліція, дозвольте мені повідомити вам, заради власної розваги розстріляла близько 3000 жидів. Хтось додав зайвий нуль. Начальник поліції був пізніше нами розстріляний.
— За вбивство жидів?
— За не узгоджені з владою вбивства " (стор.242–243).
18. Виходить, що німці розбирали в своєму власному тилу залізну дорогу, щоб витягти рейки для кремації давно померлих людей? Навіщо вони тоді охороняли свої комунікації від диверсій партизан, якщо тут перед наступом Червоної Армії, коли шляхи сполучення особливо важливі для перекидання резервів або для організованого відступу, вони ламають свої залізні дороги? Навіть і без цього, розбирання колій вимагає багато часу і сил, використання транспорту і є небезпечними — саме через партизанів.
19. Причому вбивали ж пострілами з пістолета! Як можна розстрілювати в потилицю з автомата, а тим більше — з кулемета? А в пістолетної обоймі німецького Вальтера П-38 всього вісім патронів, так що темпи розстрілу не могли бути високими. Вбити таким чином 33 тисячі чоловік за три дні не можна. І якщо в Бабиному Яру дійсно лежать люди, вбиті пострілами в потилицю, чи не слід припустити в них російських і українських політв'язнів, розстріляних у порівняно недалеко розташованій Лук'янівській в'язниці або привезених звідти в Яр? І хто в такому разі їх вбивав? Відомо, що на український батальйон «Нахтігаль» спихнули вбитих НКВС у Львові перед приходом німців ув'язнених львівських тюрем. Але навіть зараз малюнок, що зображає розстріляних червоними чекістами українців у багатьох книгах видається за жертв «жидівського погрому, влаштованого у Львові українцями з німецького батальйону «Нахтігаль». На цю фальшивку попався навіть такий великий знавець історії спецслужб як Теодор Гладков («Таємниці спецслужб Третього Рейху», 2004). Хоча правда відома вже близько 40 років.
20. Після скасування "смуги осілості", окремого жидівського району — яким при Царя був Поділ, в Києві вже не було. Жиди жили в усьому місті. Використання не прикритих піхотою танків в палаючому ворожому місті, повному партизанів — дурна і ризикована операція.
21. На цих заходах, так само як і в 2001 році, майже не згадувалися ні радянські військовополонені, ні убиті священики, ні розстріляні українські націоналісти. Схоже, що коли в районі пам'ятника буде будуватися Жидівський меморіальний центр, то змусять прибрати і простий дерев'яний хрест, поставлений в пам'ять Олени Теліги та інших страчених українських націоналістів. Хрести декому точно не сподобаються. Так відбувається в Освенцімі, де поляків змушують прибирати хрести, оскільки це місце визнано "жидівським" (і лише жидівською) святинею. Про це писав, зокрема, Юрій Вороб’євський.
22. Як відомо, потім Удовенко був міністром закордонних справ, а опісля очолив Народний Рух, який чомусь вважається "патріотичним", — чергову псевдонаціоналістичну партію "кишенькової опозиції". Заклинання про жидівські страждання добре допомагають робити кар'єру.
23. Герман Герінг.
24. Як відновлюють цивілізовані країни пам'ять своїх загиблих громадян у дуже схожому на Бабин Яр випадку демонструє Польща. В листопаді 2010 р. українська влада дала згоду на проведення розкопок у селищі Биківня під Києвом для пошуку розстріляних НКВС в 1940 році громадян Польщі. Україна таким чином відповіла на неодноразові прохання польської влади, які озвучував, зокрема, Президент Польщі Броніслав Коморовський під час візитів до України у вересні та жовтні 2010 року, та під час візиту українського прем’єра до Польщі. Розкопки будуть вести польські та українські експерти. Пошуки розстріляних громадян Польщі будуть проводитися в одній із частин поховального меморіалу в Биківні, де спочивають останки понад 100 тис. жертв комуністичних репресій. Поляки вважають, що у Биківні можуть бути поховані близько 3,5 тис. поляків, в тому числі військових, які були взяти в полон після захоплення Польщі 17 вересня 1939 р. На території нинішньої України полонених поляків розстрілювали також у Харкові.