— А ті, хто дуже добре вчаться, як правило, не надто кмітливі в житейських питаннях… — відповіла Аліса.
— Ті, хто не дуже добре вчаться, також не завжди все розуміють, — у голосі Костика прозвучала деяка зверхність, але не до Лізи, до Аліси, яка нічого не заперечила, а хлопець продовжує свої міркування:
— Отже, на адресу академіка Розумовича надходять листи з Одеси, які виймає старша сестра… як її ім’я?
— Маруся!
— Старша сестра Марія, — викладає свій варіант подій Костик. — І вона спочатку віддає листи молодшій, Анастасії. Адже збереглося лише декілька листів, на які одесит не отримав відповіді? Так? Бо ж батьки дуже зайняті, у них немає часу стежити за тим листуванням. А потім старша сестра, — Костик говорить упевнено, ніби переповідає сценарій чи синопсис, — вирішила ознайомитися з листами до загадкової Лізи. Із листів вона бачить, що це не невинне листування, а дорослі стосунки… До речі, чи можна мати ксерокопії тих листів?
— Звичайно! — вигукує Ліза. Вона радіє перспективі побачитися з Костиком іще раз.
— Отже, старша сестра перестає віддавати Анастасії листи від Валерія, щоб та передала їх Лізі. І, вочевидь, Марія (Лізі незвично чути, що Марусю іменують гарним іменем Марія) тим самим розбила кохання Лізи та Валерія. Згодом її мучила совість. Тому вона й зберігала ті листи стільки років.
— Ось що таке чоловічий інтелект, Костику, — вигукує Аліса, а Ліза мимоволі заздрить тій легкості, з якою Аліса кладе хлопцеві руку на коліно.
— Це лише припущення. Але ймовірність мого припущення дуже висока. І ми нічого не знаємо про трагічний фінал стосунків Лізи та Валерія. А фінал, певно, був трагічний. Може, хтось і загинув. А ще й дивно, що Анастасіїній онуці також дали ім’я Ліза. Я відчуваю, що це не випадково.
— Її назвали на честь королеви Єлизавети Англійської! — вигукує Аліса.
— А чому не на честь Марії Стюарт? — питає Костик. — Ось мене назвали на честь діда Костя Гнатовича, а не на честь імператора Костянтина. Здебільшого, дітей називають на честь друзів і родичів, а не історичних осіб чи книжкових героїв. Хоча винятки бувають. Можна, звичайно, обережно спитати батьків чи дідів, іноді розгадка таємниці на поверхні!
— Я відчуваю, що не варто питати про це бабусю! Все одно нічого не довідаєшся, лише розізлиш її.
— Відчуттям іноді слід довіряти. А когось, крім самої Анастасії Георгіївни, ти могла б спитати про ті давні події?
— Я можу про все спитати тата, але певна, що він нічого не знає. І майже про все можу спитати маму, але вона далеко.
— Лізина мама зараз в Америці! — вигукує Аліса.
— Їй можна написати на електронну пошту, ми з нею листуємося весь час, але я не знаю, що саме її питати. Адже вся ця історія була ще до її народження! — вигукнула Ліза, вражена давністю подій, які так хвилюють їх усіх.
— Отже, ми домовляємося, що Ліза передає мені ксерокси листів, і ми міркуємо далі!
— Я можу передати ксерокси тобі, тільки нехай Лізка їх зробить! — каже Аліса.
— Я сама віддам! — відповідає ображено Ліза.
— Так, звичайно, телефонуй, коли ксерокси будуть! — Костик простягає Лізі визитівку із написом: «Костянтин Боровий, літератор», де зазначені його мобільний телефон та електронна пошта.
У татовій кімнаті стояв принтер зі сканером і ксероксом. Ліза дістала всі три листи від Валерія Красоцького, які так і не дійшли до Лізи Королько, витягла їх із конвертів. Останній лист від 6 грудня 1960 року був геть жалісний:
Лізо, кохана, я не можу так жити! Чому ти не відповідаєш? Якби ти не розповідала мені такого про своїх батьків і не взяла з мене страшної клятви ніколи не шукати зустрічей із ними, я б цієї ж миті рушив у дорогу, постукав би у ваші двері й про все розповів їм. Чекати до твоїх вісімнадцяти років я не можу. Точніше, можу, але тільки якщо буде домовлено, що й ти чекаєш на мене, що ми будемо зустрічатись як наречені, а не крадькома, як злочинці. Але ти взагалі мовчиш, а це найстрашніше.
Я взагалі перестав спати, відколи ти перестала відповідати на мої листи. Моя мати хоче повести мене до лікаря, але я не уявляю собі, який лікар може допомогти мені?
Мені шістнадцять років, тобі — п'ятнадцять. Але це не означає, що ми не можемо бути разом. Мої батьки також дуже любили одне одного і теж одружилися дуже молодими. Так, тоді була війна, мама казала, що на війні дорослішають швидше. А потім мого батька несправедливо заарештували після війни. Але його реабілітували! Він не злочинець! А моя мама так і не вийшла заміж, хоча їй ще немає й сорока років!