Дівчата нарешті наговорилися. Бо вдома весь час були перешкоди: робити уроки, поспішати додому з прогулянки. А тут, у чужому місті, на канікулах, коли завтра можна добре виспатися, розмова тривала дуже допізна. Аліса заснула першою. А Ліза все не спала. Крізь причинені двері вона почула, що тато також нарешті наговорився з давнім другом і пішов спати на веранду. Ліза тихенько встала. Одягла халатика й пішла до тата.
— Тату, а ти коли-небудь бачив маминого тата?
Тато все ще подумки продовжує розмову з давнім другом. Для нього запитання дочки звучить дуже дивно.
— Мамин тато? Який тато? Якої мами? І чого ти ще не спиш?
— Не спиться! Тату, ти ж знайомий з мамою більше, ніж я.
— На два роки! — посміхнувся тато.
— А з бабусею?
— На рік пізніше, ніж з мамою. Мене ще довго інструктували, як повестися, щоб сподобатися їй. Їй та дідові. А тебе який дід цікавить?
— Не батько бабусі. Про нього я знаю. А батько мами.
— Ой, там була якась темна історія. Нібито Анастасія відбила нареченого в Марусі. Чи навпаки, — тато випив із давнім другом одеського вина. За інших обставин він ніколи б не говорив про таке з неповнолітньою дочкою.
— Боже мій, скільки скелетів у шафах нашого дому, тату!
— Ці шафи не протрушували від бозна-яких часів!
— Але ж Марусину шафу і комод витрусили цієї весни!
Тато з дочкою сидять на ліжку на веранді старого одеського будинку. Дерев’яна веранда спирається на іржаві металеві колони. Вгорі сяють південні зорі. Дуже пізно, вже давно новий день — з Лізою ще ніколи не траплялося, щоб вона не спала в такий час! Проте багато хто теж не спить. Унизу за дерев’яними столиками ще сидять люди, п’ють вино, спілкуються.
— Ти знаєш, Лізонько, а вісім років тому ми так само сиділи на цій веранді з твоєю мамою.
— Це тоді, коли ми з Марусею були в Ялті?
— …Думали, що одного дня приїдемо сюди втрьох. І ти знаєш, Лізко, ми тоді також говорили про давні часи! Приблизно про те саме, про що зараз говоримо з тобою!
— Ви говорили про дідуся?
— Він десь живий! Але йому заборонили з’являтися в цьому домі, — тато так і не навчився говорити про помешкання Розумовичів «наш дім». — А саме в той рік, коли ми з мамою були тут, Георгій Арсентійович помер, і мама радилася зі мною, чи не пошукати їй свого батька. Зрештою, твоя мама не відчувала себе неповноцінною від того, що росла без батька. Вона росла у великому домі, де все було. А ще й у ті часи науковці були більше в ціні, ніж зараз, — Ліза відчула гордість, що тато чи не вперше розмовляє з нею не як з дитиною, а з рівною. І вона ближче підсунулася до нього. А тато розповідав далі: — Дід Георгій заміняв Олі батька.
Але… вона сказала: мені просто цікаво подивитися на мого батька!
— І ви знайшли його, тату?
— Ми збиралися зробити це в Києві. Але тільки-но повернулися до Києва з Одеси, як на нас накинулося стільки різних проблем! То ж була середина дев’яностих, доволі важкий час! Треба було братися за будь-яку роботу й мені, й мамі. Анастасія Георгіївна продовжувала працювати в тій же науковій установі, Маруся гляділа тебе, а ми працювали. І забули, що тут, на цій веранді, збиралися неодмінно пошукати Івана Олексійовича Бусурмана, твого діда, батька твоєї мами.
— А це правда, що бабуся забороняла їздити до Одеси?
— Правда, Лізко, і навіть заборонялося вимовляти це слово! Я колись чув, як твій прадід говорив: ти тут вирішила знову влаштувати Одесу? Ми й про це також довго говорили з мамою на цій веранді. Так само після застілля з моїм другом і його дружиною, тоді з нами був і їхній син. Вони чудові люди, але ми не могли говорити з ними про наші родинні справи. І коли вони лягли спати, ми сиділи чи не на цьому ж ліжку на цій же веранді й говорили про родинні таємниці. У моїй родині вони також є, але зовсім іншого плану, я про це розповім тобі іншого разу.
— А ти вже з’ясував усе, пов’язане з родиною твоїх батьків?
— Так, Лізо, бо мій батько нарешті заговорив. А твоя бабуся говорити не хоче. Вона ще не готова до цього.
І тоді Ліза розповіла татові про листи Лізи Королько й Валерія Кросоцького, які знайшла в архіві покійної Марусі.
— Це цікаво! — тато жваво відреагував на повідомлення дочки. — Це дуже цікаво! Очевидно, та Ліза була дуже близькою до родини Розумовичів! Я можу тобі сказати одне: назвала тебе бабуся Настя. Маруся була незадоволена, але її голос не вважався значущим. І дід був незадоволений, але бабуся наполягла. Чи не тоді він сказав, ніби Анастасія Георгіївна знову влаштовує Одесу? Я вже не пам’ятаю, бо я не знав контексту, та й досі не знаю. Але щось таке було. А ми з мамою погодилися на Єлизавету… Єлизавета Англійська, сильна жінка, королева! А моя мама, твоя друга бабуся, теж погодилася, бо Ліза переробляється на Лесю. Вона, власне, так тебе й називає… Ти вже спиш, Лізо? Заснула? Але віднести тебе в ліжечко зараз набагато важче…