— Твоя мама — просто свята жінка, якщо має з нею добрі стосунки, — веде далі Аліса.
— То мій тато святий, — відповідає Ліза.
— Виходить, твоя мати — її дочка, а батько прийшов до вас жити?
— Так, мама — бабусина дочка. А батько родом із Хмельницького. Вони разом навчалися в аспірантурі. Тато захистився раніше, — Ліза хоче наголосити, що хоча тато й прийшов у прийми до величезної квартири академіка Розумовича, проте цілком заслужив право бути гідним членом наукової родини.
— То хлопця в тебе нема? — безжально розпитує Аліса. — І ти навіть іще ні з ким не цілувалася?
Ліза хотіла відповісти так, як її навчила мама: у їхній гімназії дівчата з хлопцями не цілуються, бо в них усе по-іншому. То ті, хто по закінченні школи стоятимуть на базарі, поспішають жити.
А ті, хто навчатиметься в університеті, а потім у магістратурі за кордоном, не поспішають здобувати дорослий досвід. Але в душі Лізі не подобається така відповідь. Бо її мама й тато якісь… не прикольні. Утім, із ними, на відміну від бабусі, майже про все можна поговорити. А ще вони по черзі працюють за кордоном як науковці, а іноді беруть і її, вона вже побувала і в Швеції, й у Великій Британії, і в Бельгії. Та все ж вони безнадійно старомодні… Навіть джинсів не носять! І на їхній весільній світлині, яка висить на стіні у вітальні ліворуч від портрету академіка Розумовича, тато вже був геть лисий!
— Я ні в кого не закохувалася, — відповіла Ліза Алісі, — як можна було цілуватися?
— А звідки ти знатимеш, чи ти закохалася по-справжньому, якщо не цілувалася з ним? Треба цілуватися, інакше не підбереш собі доброго хлопця. Не треба опиратись, якщо він хоче! Не сподобається — більше не будеш із ним навіть поряд стояти! Не варто бути недотикою, бо можеш пропустити час!
Ліза не могла пояснити Алісі, що жоден хлопець і не пропонував їй цілуватися. Що в неї, відмінниці й олімпіадниці, не було шансу пізнати цей загадковий бік життя, де хлопці й дівчата… ах, Боже мій!.. Невже це колись станеться з нею, Лізою Лисюк? І що для цього треба робити? Адже її відмінні результати в навчанні, і навіть її світлина на обкладинці часопису «Молода еліта України» зовсім не сприяють тому, щоб якийсь хлопець кудись її запросив! Ось у їхньому класі нещодавно відгуляли день народження Славка Маренка, то її туди не запросили, хоча вдома б відпустили, Славко — онук відомого письменника. Ліза лише краєм вуха чула: гімназисти обговорювали, як класно було на тому дні народження! Певне, якісь дівчата вже й цілувалися з хлопцями, адже батьків Славка вдома не було, у розпорядженні гостей було все помешкання іменинника.
Спілкуватися з Алісою було важко. Вона могла зайти до кімнати Лізи, коли та вчила уроки, й додати звуку на її програвачі зі словами: хіба так слухають музику? Або почати танцювати поряд із Лізиним письмовим столом, абсолютно не переймаючись тим, що збила хід думок відмінниці. Іноді Ліза навіть думала: як добре було без неї. Виникала спокуса про все розповісти бабусі. Вона тоді відмовить Алісиній мамі. Нічого страшного, кілька днів вони робили собі на сніданок бутерброди, і ніхто від того не вмер, і навіть ніхто не захворів. Але Лізі було страшенно шкода Галини Андріївни, яка дуже старалася все робити в їхньому домі якнайкраще. Для неї справді було б катастрофою, аби бабуся вигнала їх із Алісою знову тулитися в родичів у прохідній кімнаті. А декілька ночей вони взагалі ночували в лабораторії у маминому інституті. То були страшні ночі, адже на вікнах не було фіранок, і скажений жовтий ліхтар світив просто на матраци в кутку, де вони спали. А до пів на восьму треба було вмитися та відтягти до підсобки ті матраци.
Алісин тато досить заможній. Не зовсім «новий українець», але схоже на те. Мама багато років не працювала, хоча й закінчила університет. Вона лише вела домашнє господарство.
Але радості в домі не було, бо батько був тираном, вимагав від мами бозна чого.
— На мене він уваги не звертав, — розповідала Аліса, — а з мами пив кров. Усе йому було не так. Твоя бабуся зі своєю вівсянкою й вітамінними напоями з шипшини — то просто ангел, порівняно з моїм батьком, якому то біфштекс із кров’ю, то курку по-осетинськи… А тепер він знайшов молоду п…паскуду, — відчувалося, що Алісі хотілося висловитися грубіше, копіюючи родичів, які співчували мамі, — та вигнав нас із мамою зі свого дому. Точніше, її, Алісу, тато не виганяв, але дівчина не хотіла лишатися з батьком без мами.
А мама пішла працювати лаборанткою в той інститут, де працювала Олина мама. Але ж там зарплатня дуже маленька, квартиру винайняти неможливо. Тепер у мами суд за частину майна, адже вона перебувала з татом у законному шлюбі, народила дочку, яка теж має право на житло. На суд потрібні гроші, які Галина Андріївна заробляє в них. Тож якщо Аліса з мамою виграють суд, вони матимуть якесь житло. Тоді вони з’їдуть із їхніх професорських апартаментів, із кімнати для прислуги. Але вони з Лізою неодмінно будуть бачитися. Адже вони тепер подружки.