— То що ж, нам і спілкуватися не можна? — перелякано спитала Аліса.
— Можна, але трохи менше. Ти всі вечори проводиш у Лізи в кімнаті. Ліза не встигає робити наукові завдання. Візьми почитати ось цю книгу. А до Лізи заходь менше. І я прошу тебе, щоб не довелося запрошувати на розмову твою маму. Врахуй моє побажання.
— Добре, Анастасіє Георгіївно…
— Я рада, що ти все розумієш, Алісо.
Бабуся перервала розмову дівчат на найцікавішому місці. Ліза й Аліса говорили саме про те, хто б міг бути адресатом цього листа. Автором був одесит Валерій, закоханий у киянку Лізу, якій у 1960 році було 15 років. А хто ж вона така?
— То, певне, подруга твоєї бабусі, Лізо! Можливо, тебе назвали на її честь! Ти ніколи не питала, чому тебе так назвали?
— Мені завжди відповідали по-різному. Одного разу мама сказала, що на честь Єлизавети Англійської. А тато засміявся, ніби то імперське ім’я.
— Імперське? Тому що на честь імператриці? А хто тебе називав? Мене Алісією назвала бабуся по мамі, тому що її сусідкою була дуже гарна пані Алісія Миколаївна, яка мала класні речі, коли всі після війни ходили погано вбрані. Мені бабуся навіть показувала її фотокартку. Така пані! Чимось схожа на твою бабусю! А хто називав тебе? Чи ти не знаєш?
— Ну, я ж тобі кажу: батьки переконували, ніби назвали мене на честь котроїсь із історичних осіб. Востаннє я говорила про це з мамою, коли прочитала про таємний шлюб Єлизавети Петрівни…
— А хто така Єлизавета Петрівна? Який таємний шлюб? — здивовано перепитала Аліса.
— Це російська імператриця, яка уклала таємний шлюб з українцем Олексієм Розумовським.
(Лізі дуже хотілося вигукнути: невже ти навіть такого не знаєш, — але стрималася). Мама сказала, що всі Єлизавети були жінками самостійними і у владі, і в коханні.
— А я думаю, що тебе назвали не батьки на честь якоїсь імператриці, а твоя бабуся — на честь своєї подруги, яка листувалася з Валерієм на вашу адресу.
— Як це — на нашу адресу?
— Ну як ти не розумієш! — Аліса, на відміну від Лізи, не стримується. — Листи від одесита Валерія писалися якійсь Лізі Королько на вашу адресу. Правильно я кажу?
— Правильно. То що з того?
— Але тут у 1960-му році жодна Ліза не мешкала. Лише Маруся і Настя, твоя бабуся та її сестра.
— А ти знаєш, що мені розповіла Маруся в останні дні? Що у прадіда з прабабусею був іще хлопчик, син Павлуня, який помер у війну в шість років. А відтак у сорок п’ятому році народилася моя бабуся Настя!
— У вас у родині стільки таємниць! А чому на стіні у вітальні немає портрета того Павлуні? Ти не питала Марусю?
— Питала! Тому що це дуже печалило і прадіда, і прабабусю. Адже і його могила не тут, а в Оренбургу, де вони були в евакуації. Але Маруся мені встигла показати його фото в матроському костюмчику.
— А ти до того чула про Павлуню?
— Ні, уявляєш, вони мені нічого не розповідали! Тільки Маруся перед смертю розповіла.
— А чому ти не спитала Марусю про ті листи й про Лізу та Валерія?
— Тому що я знайшла їх, коли Маруся вже померла. Але, Аліско, навіть якби я їх знайшла раніше, я не могла спитати, бо вона б не відповіла.
— Ти це відчула?
— Так, відчула! І зараз це відчуваю!
— Нарешті в тебе запрацювала інтуїція, — поважно зітхнула Аліса. — Умови твого життя сприяли раціональності, а в мене із моїм життям розвивалася інтуїція.
Ліза здивовано глянула на подругу, яка несподівано видала таку науковоподібну сентенцію.
— Я читала про це в жіночому журналі. Коментар психолога. Сприятливі умови життя розвивають інтелект, а несприятливі — серце. І ось що мені підказує серце… Але ти мені не повіриш. То ж, зрештою, твоя родина, чому я лізтиму в неї?
— Скажи! Скажи, Алісо, що тобі підказує серце про мою родину! — мало не благально вигукнула Ліза.
І ось саме в цей момент на порозі Лізиної кімнати з’явилася бабуся й викликала Алісу до свого кабінету.
Ліза не могла дочекатися, коли вже Аліса вийде від бабусі. І ось дівчинка вийшла — але до неї не повернулася, рушила до кімнати за кухнею. Ліза відразу побігла туди. Але на її дорозі з’явилася бабуся:
— Іди роби уроки, Лізо! З Алісою поговориш у вихідні. Ви розмовляєте зовсім не про ті речі.
Ліза лишилася на самоті з розтривоженими думками про таємниці своєї родини. Ніяких уроків вона того вечора не робила. Математики завтра немає, а англійську й історію відповість ш без підготовки. Можна, звичайно, почитати на післязавтра біологію, з якої в Лізи відмінні, проте не суперові знання. Її завжди привчали: якщо задано на три дні вперед, читати щодня, а не лише в останній день. Але замість того, щоб учити біологію, Ліза одягла навушники, мовляв, тренує англійську фонетику, а сама поставила свій улюблений альбом A Somber Dance групи Estatic Fear. До речі, неможливо перекласти це слово — Estatic, вона навіть питала тата, який дуже добре знаб англійську. А він відповів, що слово Floyd із назви групи його молодості Pink Floyd також перекласти неможливо.