Ну от – збиралася на букву «Г» про гігієну написати, а вийшло стандартно, про гівно. Хоча правильне поводження з ним і є одним із засадничих принципів гігієни. «Гигиена – враг туриста!» – любила повторювати одна моя університетська знайома, коли ми в ту сиву давнину ходили в Карпати в похід. Це неабияк допомагало в умовах холодної мокрої ночі, коли так ліньки було вилізати з теплого намету, аби почистити зуби чи вимити правильним милом і намазати кремом лице. Так ми й спали покотом – наївшись часнику, з замурзаними, але щасливими пиками.
Я дуже багато знаю дівочок, що нізащо в світі не пішли б у ті кляті гори тільки тому, що там немає гарячого душу. І що замість нього найтепліша альтернатива – гігієнічні серветки. Ну або ще можна заморочити свого бойфренда, аби нагрів на вогнищі води і в світлі вогнища тебе поливав. Як мінімум, це красиво, хоча і холодно. А от дядько мій, старший татовий брат, і досі щороку з університетською компанією ходить в гори на свій день народження в травні. І роблять вони там традиційну вже «сауну» – натягують принесений з собою пластик над розігрітим на вогні камінням, котре поливають крижаною водою… Щось таке подібне я пробувала в Бутані – там, щоправда, це розпечене каміння в спеціальну ванну складають. І купаєшся в легкому одязі, аби не змушувати місцевих дядьків червоніти.
Оце от дитяче безвідповідальне «гігієна враг туріста», ймовірно, варто повторювати замість мантри тому типу брудонестійких дівчаток. Гігієністо-невротичок, як я їх називаю. Раптом попустить? Хоча навряд чи вони колись наважаться на Індію. От і добре – для таких є акуратно вилизана Туреччина (туристична її частина, бо країна ця має неймовірний запас скарбів для тих, хто шукає справжніх пригод), а танки штибу мене бруду не бояться. Саме так, не бояться. Наш спокій і позитивні емоції – це, знаєте, запорука будь-якого здоров’я. Бо бруд можна відмити водою і милом, а от стрес буває зняти не так і просто.
Я явно не належу до тих жінок, що з ранку до ночі займаються вилизуванням і стерилізацією хати. Звісно ж, у селі в давнину б мене заміж ніхто не взяв із моєю філософією ситуативного прибирання. Засралися – прибрали, думаю я, але ж не буду я кидати все на світі, аби просто підтримувати в домі чистоту. Тим паче, з двома дітьми і собакою це заняття геть невдячне, бо срач вертається на круги свої буквально за кілька годин. Та й не професіонал я у тій справі – мені легше статтю написати і з тих грошей прибиральниці заплатити. Вона свою роботу знає, я свою.
Коротше, ви зрозуміли: Кора і Кая – не оранжерейні квіточки. Стерильність їм не загрожує. Я завжди ставилася спокійно до чогось, піднятого з землі, чи до поцілованого в ніс собаки. Саме тому мені й не страшно було їхати до Індії.
Звісно ж, завжди залишаються базові правила гігієни – наприклад, пити воду лише з пляшок. Особливо там, де жарко, бо в Непалі в горах ми з друзями спокійно пили ту ж саму воду, що пили люди з села – джерельну, а то і з крану, однаково вона з гірського струмка набирається. Особливо переляканим можна в таку воду кидати спеціальну йодову таблетку для очищення. Вона там буває з апельсиновим та іншими смаками. Гидота рідкісна, скажу вам. Я надаю перевагу імбиру. Не знаю, наскільки він там що дезінфікує, але з ним точно смачніше.
Путівники для параноїків радять білому туристові їсти лише у тих ресторанах, де овочі і фрукти миють у воді з пляшок, де лід роблять теж зі стерильної води і де продукти не вилазять з холодильника (ага, так ти це, дебіл, і перевірив). Від м’яса радять утриматися – ну це вже трохи логічніше.
Я ж твердо переконана, що міцний гострий карі – найліпша запорука від усіх шлунково-кишкових зараз. І перець чилі з карі за компанію. Діти в Києві їли всі ці бірьяні і масали аж гай шумів, а от на місці, в Кералі, Кора змусила мене впасти в депресію: навідріз відмовилася від всього, що бодай якось пахло «не по-нашому». Що ж, місяць можна прожити й на рисі з подобою хліба, час від часу закушуючи сирими овочами й фруктами, втішала себе я. Зате Кая молотила все – від тайської курки до в’єтнамських макаронів, благо Варкала має широкий вибір гастрономії. Ми чесно спробували те, що називалося італійським рестораном, – не сподобалося.
Зате дітям подобалося все, що впало на землю. Не так, мабуть, смак випадкового продукту, як моя реакція: «Ні! Не їж! Воно брудне! А-а!!!» Такі шматки запихалися в дитячі роти і ковталися з особливим ентузіазмом. Я не знаю, що би робили двоє дітей по півтора і два з половиною роки з безсвідомим тілом їх матері вагою в сорок вісім кілограм, тому вирішила попуститися і більше так не верещати. Не встигла забрати те, що впало – значить, така його доля. Крім того, хтось мені казав, що вчені розвінчали міф про цю моментальну дифузію мікробів із поверхні підлоги на поверхню їдла. «Що упало у студента, то упало на газетку», десь так…