Червонолиций іберієць здивовано підвів брови. Весела іскорка майнула в очах юнака. Байдуже дивлячись у вікно, в темному склі якого ясно було видно відбиток здивованого обличчя іберійця, він сказав:
— Саме туди я й їду. До Москви.
— О-о!.. — почув він вражений вигук іберійця.
Не повертаючись, юнак бачив у вікні, як іберієць сплеснув руками і злякано подивився в бік худорлявого чоловіка в широкому пальто. Але той сидів так само нерухомо, мов спав. Червонолиций іберієць запитав тоді зовсім недовірливо:
— Е… молодий чоловік іберієць, чи не так?
— Не зовсім, — відповів юнак. Він повільно відвернувся од вікна, подивився прямо в обличчя враженого сусіда і спокійно додав: — Росіянин.
Обличчя вусатого іберійця почервоніло ще більше, потім зблідло. Він оторопіло дивився на юнака, який не міг уже стримувати далі посмішку. Тоді іберієць ще раз боязко зиркнув убік, де сидів мовчазний чоловік у широкому пальто, кашлянув і рішуче взявся знову за свою газету. Більше він уже не підводив очей, мов остаточно заглибившись у читання.
А серце Олеся співало. Нарешті, нарешті все це закінчилося! Позаду — роки перебування у фалангістському полоні, важка праця в концентраційному таборі, знущання жандармів… Все, все позаду!
Подумати тільки, як він страждав, коли в списку першої партії його товаришів, що відправлялися на батьківщину, не знайшлося його прізвища! Олесь радів за друзів, яким пощастило виїхати, щиро радів. Але як сумно було думати, що він мусить ще залишатися тут, у фалангістському полоні! Потім відправлялася ще одна партія… І знов у ній не було Олеся…
Нарешті поїхали всі товариші. Олесь залишився сам. Чому так трапилось, не знав ніхто. Казали, що прізвище його переплутали з якимсь іншим, з прізвищем людини, яка давно вже виїхала на батьківщину. І тепер треба було доводити, що Олесь дійсно має прізвище Гайдуков, що його мусили давно вже звільнити, що все це — чиясь злочинна помилка…
Але все на світі має своє закінчення. Після багатьох перевірок, після доброго десятку допитів, Олеся таки звільнили. Йому видали транзитне посвідчення на переїзд до Франції. Там він мусить звернутися до радянського представництва — і воно видасть йому потрібні документи, допоможе дістатися до далекої рідної батьківщини.
Старший жандарм, який видавав посвідчення, попередив Олеся:
— Документ дійсний три доби. Якщо за три доби ви не залишите Іберії — вас заарештують, як державного злочинця.
О, Олеся на треба підганяти. Того ж таки вечора він уже сидів у поїзді, який мчав на схід, на схід, на схід…
Кінець полону, кінець неволі, в яку він потрапив юнгою, разом з усією командою теплоплава «Комсомолія», аж три роки тому. Звісно, нема лиха без добра: за ці роки Олесь так добре навчився іберійської мови, що ніхто з його співбесідників-іберійців і вірити не хотів, що Олесь не природний іберієць. Так було спочатку й тут, у вагоні.
За вікном майнули вогні. Якась станція мабуть, чималенька, якщо зважати на кількість вогнів. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотіли стрілки, невеличкий міст майнув освітленим залізним перепльотом ферм, і знов темрява. Товстий іберієць куняв у своєму кутку. Худорлявий чоловік, здавалося, спав. Проте ні: Олесь помітив знов, як той крадькома поглядає в його бік, Ну й хай собі! Він давно вже зрозумів, що то детектив. Але три доби ще не минули, йому нема до чого причепитись…
Юнак устав, сперся руками на підвіконня, торкнувся лобом скла. За вікном ніч, нічого не видно. А поїзд мчить, мчить…
І раптом Олесь відчув, як щось міцно штовхнуло його вбік. Сигнальний ліхтарик за вікном стрибнув униз, потім угору. Страшенне гуркотіння, скрегіт металу обірвали розмірений до того гуркіт поїзда. З пронизливим дзеленчанням вилетіло з вікна скло. Олесь не встиг нічого зрозуміти, як якась неймовірна, непереборна сила штовхнула його знов до вікна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще поштовх… зляканий вигук вусатого іберійця, — це було останнє, що виразно чув Олесь.
Далі все змішалося. Щось ударило Олеся по голові, гострий біль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава… звідки трава? Ще удар, і знов гуркіт, крики, що переплелися в невиразному гудінні. Звідкись вистрибнув яскравий вогонь, десь мов вибух прогримів…
Олесь котився вниз з насипу, непритомний. Висока м’яка трава під насипом покірно прийняла його безживне тіло. Тепер він не чув нічого, не бачив нічого. Він не чув страшного гуркоту і скреготу, з яким переверталися вагони швидкого поїзда; він не бачив, як котилися вони з насипу. На щастя юнака, вони котилися з другого боку насипу.