Багатозначна, загрозлива тиша повисла над водою. Ніхто на «Сан-Себастіані» не наважувався її порушити.
— Так буде з усіма, хто спробує шкодити мені. З цього часу я вважаю всі розмови зайвими! Ваш уряд оголосив мені війну — я прийняв її. І хай буде горе переможеним! Ті з вас, хто випадково залишиться жити на землі, передасть мої слова іншим, тим, хто не чув їх. Рівно через п’ять хвилин «Сан-Себастіан» злетить у повітря від вибуху всіх ваших снарядів і бомб. Я, владар техніки, людина, яка не боїться нікого і нічого, єдиний в цілій Іберії, хто має право наказувати і вирішувати долю людей, вирішив і вашу долю. Ви загинете через п’ять хвилин. Такий мій вирок, така моя воля, воля Сивого Капітана!
Нахилившися до труби, Ернан Раміро наказав:
— Завісу, Валенто. Приготувати електричну міну!
— Єсть, Капітане! — долинула відповідь з труби.
— Вниз, Олесю!
Вони спустилися в люк. Сивий Капітан ішов упевненою, владною ходою, з нахмуреними бровами, не дивлячись навколо. Різкі, глибокі зморшки з’явилися на його обличчі. Олесь чув, як заметушилися й загомоніли людина «Сан-Себастіані». Він і сам був вражений, розгублений.
Так, ворожий корабель мусить бути знищений! Це зрозуміло. Адже і раніше юнака дивувала нерішучість, незрозуміла м’якість Сивого Капітана, який дозволяв нападати на «Люцифера», але сам уперто не хотів нікому шкодити. Проте, ніколи раніше Олесеві не доводилося чути, щоб Ернан Раміро говорив так про себе, як він говорив щойно… «владар техніки»… «всемогутня людина»… «єдиний, хто має право вирішувати долю людей»… Це було щось зовсім нове, несподіване!
— Іди до своєї каюти, Олесю, — пролунав голос Ернана Раміро.
Це був холодний наказ. Олесь не відповів нічого. І з ним теж Сивий Капітан ніколи досі не розмовляв так!..
… У каюті чекала Марта. Олесь розповів їй, стурбованій всім незрозумілим, що відбувалося на «Люцифері», про рішення Сивого Капітана. Потім він сів на край свого ліжка і задумався. «Владар»… яке страшне слово! Юнак не міг усвідомити, чому це коротке слово так вразило його. Але воно ніяк не пасувало до того Сивого Капітана, якого Олесь устиг щиро полюбити. Чому?..
Раптом «Люцифер» поплив. Олесь враз забув про свої думки і кинувся до вікна. Даремна спроба! Глуха кришка засунула вікно ззовні. Ось одноманітне тремтіння підлоги, таке звичне, порушилося. Немов «Люцифер» здригнувся всім корпусом — і знов заспокоївся.
Потім пролунав гучний, як грім, вибух. Він долинув звідкись згори, — розкотистий і довгий. І йому немов відповіли інші, слабші, коротші. Потім стало тихо — так тихо, як буває тільки після великого шуму.
Очі в Олеся переможно блищали. Він розумів, уявляв собі все, що відбувалося зовні. «Люцифер» випустив електричну міну. Яка вона — невідомо. Але та міна потрапила в «Сан-Себастіан», прирокований фалангістський міноносець, що насмілився полювати на «Люцифера». Вона висадила в повітря «Сан-Себастіан», від неї вибухнули склади снарядів і бомб, які були на борту міноносця. Тепер фалангісти знатимуть, з ким мають справу! Сивий Капітан показав, який він могутній і непереможний!
«Люцифер» нестримно линув кудись, злегка погойдуючись на хвилях, підкорюючись волі свого господаря, владаря техніки, всемогутнього… адже так він сказав сам?.. Сивого Капітана.
Розділ тринадцятий
ОРДЕН БІЛОГО ГОЛУБА
Багатомовні, пишні похвали на адрес уповноваженого поліції Алонсо Моеха, якому пощастило знищити страшний «Люцифер» разом з його командою і Сивим Капітаном, сповнили вечірні столичні газети. Вже вони сповістили населення Столиці про остаточну і рішучу перемогу державної поліції над Ернаном Раміро.
Сам же Алонсо Моеха солодко відпочивав. Він лежав на дивані, перед ним були розкидані на підлозі газети. Біля дивана висів його френч з довгожданим і нарешті одержаним орденом Білого Голуба — золотим хрестиком з срібним птахом — чи не найвищою нагородою для державного урядовця Іберії. Детектив час від часу поглядав на хрестик і солодко мружив очі. Потім він переводив погляд на чек. Двісті тисяч пезет! А в перспективі було ще можливе призначення начальником державної поліції. Так, так, — сам каудільо говорив про це міністрові внутрішніх справ!
Хосе Френко не заважав своєму начальникові. З нього було досить власних радощів. Учора він одержав тисячу пезет, і, безумовно, треба було негайно таки запити нагороду. Сьогодні у нього страшенно боліла голова, тремтіли руки. А ввечері передбачалася також гулянка, розваги, — грошей було ще досить.